Сповнений суперечливих, мінливих почуттів та думок, у ранкових сутінках, що повільно світлішали, він ішов угору від «Села» вузькою стежкою, яка вела на гору від кінця бобслейного узвозу, добрався до лісу з глибокими кучугурами, перейшов дерев'яний місток, під яким звивався санний шлях, і далі насилу пробирався поміж стовбурів дерев доріжкою, яку проклали не так лопатою, як людськими ногами.
Оскільки він додав кроку, то невдовзі наздогнав Сеттембріні та Ферґе, який підтримував рукою ящик з пістолетами під плащем. Не задумуючись, Ганс Касторп приєднався до них, і заледве встиг порівнятися з ними, як побачив Нафту та Везаля, які йшли трохи попереду.
— Холодний ранок, градусів вісімнадцять морозу, — промовив він з найкращими намірами, але сам злякався такого легковажного зауваження і зразу додав: — Панове, я переконаний...
Проте його супутники мовчали. Добродушні вуса Ферґе здригались. Невдовзі Сеттембріні зупинився, взяв руку Ганса Касторпа, накрив її долонею та промовив:
— Друже мій, я вбивати не буду. Не буду. Я підставлю себе під його кулю — це все, що мені може наказати моя честь. Але не вбиватиму, будьте цього певні!
Він одпустив його руку та рушив далі. Ганс Касторп був глибоко схвильований; зробивши кілька кроків, сказав:
— Це чудове рішення, пане Сеттембріні, хоча, якщо він зі свого боку...
Сеттембріні похитав головою. А Ганс Касторп подумав, що коли один відмовиться стріляти, то другий також буде змушений відповісти тим самим. Хлопець зробив висновок, що все закінчиться благополучно і його надії починають справджуватися. Й на душі в нього стало легше.
Вони перейшли місток, перекинутий через провалля, де тепер німував закляклий водоспад, який улітку робив цю місцевість такою мальовничою. Нафта й Везаль ходили перед обкладеною пухкими сніговими подушками лавкою, на якій колись Ганс Касторп, схвильований надзвичайно яскравими спогадами, змушений був чекати, коли в нього зупиниться кров, що пішла носом. Нафта запалив цигарку, й Ганс Касторп запитав самого себе, чи не кортить і йому закурити. Проте не відчув у собі жодного потягу до тютюну й вирішив, що, напевне, й Нафта робить це лише для того, щоб удати з себе спокійного. З тим задоволенням, яке завжди тут відчував, він обвів поглядом місце своїх відчайдушно-інтимних переживань: серед крижаної нерухомости воно було не менш прекрасним, аніж у дні синього квітування. На стовбурі та гілках косої сосни, що ніби перекреслювала пейзаж, важко лежав сніг.
— Доброго ранку! — промовив він бадьорим голосом, сподіваючись своїм побажанням зразу внести в цю зустріч природність та розвіяти лихі думи, проте зазнав невдачі, оскільки ніхто йому не відповів. Взаємні привітання звелися лише до мовчазних поклонів, силуваність яких була добре прихованою. Проте це не вплинуло на його рішучість використати все те, з чим він сюди прийшов, — сердечність схвильованого дихання, тепло від швидкої ходи в цей холодний ранок, — негайно використати заради доброї мети, і він почав знову:
— Панове, я переконаний...
— Про свої переконання ви розповісте іншого разу, — холодно обірвав його Нафта. — Дозвольте попросити у вас пістолети, — додав він з тою самою зверхністю.
Й розгублений Ганс Касторп став свідком того, як Ферґе дістав з-під плаща отой фатальний футляр і вручив Везалю, який підійшов до нього, один з пістолетів, а той передав його Нафті. Сеттембріні взяв у Ферґе другого. Потім він мав відійти, Ферґе тихо попросив його відступити вбік і почав відмірювати кроками дистанцію та позначати зовнішню межу, проводячи підборами в снігу короткі лінії, а внутрішні бар'єри позначивши двома тростинами — власною та тростиною Сеттембріні.
Й цей добродушний страдник займався такими речами! Ганс Касторп не вірив власним очам. Ферґе мав довгі ноги, окрім того й крокував дуже широко, так що п'ятнадцять кроків перетворилися на досить значну відстань, хоча справу псували кляті бар'єри, які справді видніли недалеко один від одного. Звичайно, Ферґе хотів бути чесним. І все-таки під упливом якого душевного затьмарення діяв він, удаючись до всіх оцих заходів, сенс яких був настільки жахливим? Нафта скинув своє хутряне пальто норковим хутром назовні, став, тримаючи в руці пістолет, на одну із зовнішніх ліній, як тільки Ферґе провів її підбором та перейшов до інших позначок. Коли той був готовий, зайняв свою позицію й Сеттембріні, розстебнувши потерту хутряну куртку. Ганс Касторп струсив із себе заціпеніння, яке сковувало його, і поквапно ще раз виступив наперед.
— Панове, — сказав він пригнічено, — не треба діяти зопалу. Незважаючи на все, мій обов'язок...
— Замовкніть! — різко крикнув на нього Нафта. — Нехай дають знак!
Але ніхто знаку не давав. Виявляється, про це не домовились. Очевидно, треба було вигукнути «сходитись!». Але про те, що це мало прозвучати з вуст нейтральної особи, якось не подумали або, принаймні, не згадали. Ганс Касторп мовчав, і ніхто не збирався його замінити.
— Починаємо! — оголосив Нафта. — Вперед, шановний добродію, стріляйте! — вигукнув він своєму супротивникові й сам пішов на нього, тримаючи пістолет на витягнутій руці та цілячись у груди Сеттембріні, — видовище цілком неймовірне. Те саме зробив і Сеттембріні. На третій крок Нафти він, ще не стріляючи, був уже біля бар'єру; Сеттембріні підняв пістолет дуже високо і натис на гачок. Різкий постріл збудив багатоголосу луну. Гори перекидалися звуками та відзвуками, вся долина наповнилася ними, і Ганс Касторп подумав, що зараз мають збігтися люди.
— Ви вистрілили у повітря, — цілком володіючи собою, промовив Нафта й опустив пістолет.
— Я стріляю, куди мені хочеться.
— Ви стрілятимете ще раз!
— І не подумаю. Тепер ваша черга.
Пан Сеттембріні підвів голову й, дивлячись на небо, став не прямо, а трохи боком до супротивника, що виглядало навіть трохи зворушливо. Очевидно, він чув од когось, що не варто підставляти противникові своє тіло на всю його ширину, і діяв згідно з цією вказівкою.
— Боягуз! — вигукнув Нафта, так ніби цим надто людським вигуком, він хотів зізнатися, що коли стріляєш сам, для цього потрібно більше мужности, ніж коли даєш можливість іншому стріляти в себе, і, піднявши пістолет так, як його не піднімають під час поєдинку, вистрілив собі в голову.
Розпачливий, незабутній момент!
І поки гори грали в м'яча різкими відзвуками його злодіяння, Нафта, чи то хитаючись, чи то падаючи, зробив кілька кроків, високо підіймаючи ноги, круто обернувсь усім тілом праворуч і, описавши дугу, повалився обличчям у сніг.
Усі на мить заціпеніли. Сеттембріні пожбурив свого пістолета і перший кинувся до нього.
— Infelice! — вигукнув він. — Che cosa fai per amor di Dio![120]
Ганс Касторп допоміг йому перевернути тіло. Усі побачили темно-червоний отвір біля скроні. Вони поглянули на це обличчя, але найкраще було якомога скоріше накрити його носовою хустинкою, кінчик якої стирчав з нагрудної кишені Нафти.
Удар грому
Сім років провів Ганс Касторп серед тих, що жили тут, нагорі, — не надто кругле число для прихильників десяткової системи, а все-таки хороше число, по-своєму зручне, так би мовити, своєрідне міфічно-мальовниче часове тіло, приємніше для душі, ніж, наприклад, шістка — сухі півдюжини. За всіма сімома столами посидів він у їдальні, за кожним близько року. Насамкінець опинився за «поганим» російським столом, разом з двома вірменами, двома фінами, одним бухарцем та одним курдом. Він сидів там уже з невеликою борідкою, яку за цей час відпустив, вона була солом'яного кольору й досить невизначеної форми, в чому ми схильні вбачати певну філософську байдужість до власної зовнішности. Й ми маємо піти далі та визнати, що ця схильність нехтувати собою була пов'язана з подібною тенденцією зовнішнього світу нехтувати його. Начальство перестало вигадувати для нього лікувальні “диверсії”. Окрім ранкового запитання, чи «добре» він спав, скорше риторичного й зверненого до кожного пацієнта, надвірний радник лише зрідка заводив з ним розмову, та й Адріатика Мілендонк (у той час, про який ми ведемо зараз мову, вона мала на оці цілком дозрілий ячмінь) зверталася до нього далеко не щодня. Та якщо ми приглянемось уважніше, то це було навіть дуже рідко, а точніше — ніколи. Йому давали спокій, так само дають спокій учневі, який користається своєрідною приємною перевагою: його вже даремно про щось питати, йому нічого не потрібно робити, оскільки він залишається на другий рік, і це питання вже вирішене; він не береться більше до уваги і насолоджується певною оргіастичною формою свободи, додамо від себе, причому виникає запитання, чи може свобода бути інакшою та мати іншу форму, ніж ось така. Принаймні, начальству було вже непотрібно стежити за ним невсипущим оком: усі вже переконалися, що він не виношуватиме в душі жодних свавільних та впертих рішень, це пацієнт надійний і остаточний, він уже давно не уявляє собі жодного іншого місця для мешкання поза санаторієм «Берґгоф», для нього чужа сама думка про можливе повернення на батьківщину... І хіба не ознакою певної безтурботности стосовно його особи було те, що його посадили за «поганий» російський стіл? Цим ми не хочемо сказати нічого принизливого щодо «поганого» російського столу! Жоден з усіх семи столів не мав ані явних переваг, ані недоліків. Можна було сказати, що в санаторній їдальні панувала демократія почесних столів. Тим, хто сидів за цим столом, так само подавали надмірно пишні трапези, сам Радамант почергово сідав за нього, складаючи перед тарілкою свої здоровенні руки; а представлені тут народності були так само, як і решта, представниками людства й так само заслуговували на всіляку повагу, хоча вони й не знали латини та не манірилися надмірно за їжею.