Час, не такий, як на вокзальному годиннику, де велика стрілка одним ривком позначає збіглі п'ять хвилин, а, скорше, такий, як на крихітному годинничку, коли рух стрілки залишається невловним, чи такий, коли незримо, для ока росте трава, хоча потай вона таки виростає, й одного чудового дня це стає очевидним; час, ота лінія, що складається всуціль з непротяглих крапок (Нафта, що неправедно покінчив зі своїм життям, очевидно, запитав би, як можуть суцільні непротяглості утворити лінію), отже, час і далі крадькома та незримо, потай і водночас діяльно виношував зміни. Так, наприклад, хлопчик Тедді одного чудового дня, — але, звичайно, не «за один день», а невідомо, з якого саме дня, перестав бути хлопчиком. Дамам нараз стало незручно садовити його на коліна, коли він часом уставав з ліжка, замість піжами одягав спортивний костюм та спускався до товариства. Непомітно листок календаря перегорнули, й ось уже він сам у певних випадках садовив їх на коліна, що приносило обом сторонам таке саме задоволення, а може, навіть більше. Він став юнаком, не скажемо, що розцвів, але витягся: Ганс Касторп довго не помічав цього, та нараз помітив. Зрештою, ані час, ані швидкий ріст не пішли на користь юнакові Тедді, він не був для цього створеним. Він не одержав благословіння часу і на двадцять першому році помер від хвороби, до якої виявився надто сприйнятливим, і в його кімнаті так само провели дезінфекцію. Ми розповідаємо про це таким спокійним тоном тому, що між його попереднім та новим станом не було особливої різниці.
Але траплялися й серйозніші смертні випадки, смертні випадки на рівнині. Вони більше зачіпали нашого героя, точніше зачепили б раніше. Ми маємо на увазі недавню смерть старого консула Тінаппеля, побляклої пам'яті двоюрідного діда та вихователя Ганса. Консул ретельно уникав шкідливого для нього атмосферного тиску і надав можливість зганьбитися дядькові Тінаппелю під час свого візиту нагору; та врешті дід таки не зміг уникнути апоплексичного удару, і коротка телеграма, складена проте обачно та делікатно, скорше з поваги до померлого, ніж до адресата, якось прибула нагору та була передана в руки внука, коли той лежав у своєму чудовому шезлонгу; після чого Ганс Касторп придбав поштовий папір з чорним обрамленням та написав до своїх двоюрідних дядьків, що він сирота, який втратив батька та матір, тепер осиротів утретє і журиться від того, що йому заборонено і відмовлено перервати своє перебування тут та віддати двоюрідному дідові останню шану.
Говорити про журбу, означало б скрашувати дійсний стан речей, та все-таки у ті дні в очах Ганса Касторпа з'явився задумливий вираз. Смерть діда й раніше не викликала б у нього особливо сильних почуттів, а після кількох доволі фантастичних рочків, згаяних далеко від батьківщини, можливість таких почуттів цілком зникла; проте ця смерть перервала ще одну нитку, ще один зв'язок зі сферою тих, що жили на рівнині й надала тому, що Ганс Касторп справедливо іменував свободою, завершеної цілісности. Й справді, за останній час, який ми описуємо, його спілкування з рівниною цілком припинилося. Він не писав туди, й до нього не писали. Звідтіля він навіть не отримував «Марії Манчіні», оскільки знайшов тут, нагорі, іншу марку, яка прийшлася йому до вподоби, і він став так само вірним їй, як і своїй колишній подрузі: цей сорт допоміг би навіть полярникам серед криги перенести найсуворіші випробування, і, зробивши запас таких сигар, людина ніби лягала на березі моря і могла багато чого витримати; то була особливо ретельно виготовлена сигара, що мала назву «Клятва на Рютлі», була трохи щільнішою за «Марію», сірого кольору, з блакитним колечком; за своїм характером — дуже м'яка та слухняна, вона настільки рівномірно згоряла, перетворюючись на стійкий білосніжний попіл, так що навіть жилки верхнього листа зберігалися; вона могла замінити Гансові Касторпу пісочного годинника, й не раз таки заміняла, оскільки кишенькового годинника він уже не носив. Той годинник зупинився, якось упав з нічного столика, й Ганс Касторп не став брати на себе клопіт з ремонтом та знову пускати його в біг по колу, що вимірював час; тут позначилися ті самі причини, через які він давно вже перестав купувати календарі, оскільки не мав жодного бажання ані щоденно відривати календарний листок, ані зазирати наперед, аби дізнатися, коли буде той чи той день або свято — це робилося заради «свободи», в ім'я «прогулянок берегом моря» та постійно присутнього вічного «тепер», до якого Ганс Касторп, що віддалився від світу, був таким сприйнятливим, тож осягнення герметичного чарівництва, що містилося в тому «тепер», стало головною подією його душевного життя, саме тут і відбувалися всі алхімічні перетворення його душевної сфери.
Ось так він знову лежав на своєму шезлонзі в розпал літа, як і тоді, коли приїхав, і так усьоме замикалося річне коло.
І тут загриміло...
Але сором та острах утримують нас від багатослівних описів того, що загриміло та сталося. Тут уже зовсім неприпустима жодна хвальковитість, жодні мисливські оповідки! Ми лише стримано повідомимо, що загуркотів грім, наближення якого ми всі відчували, що пролунала заглушлива детонація того згубного подратування, що давно вже накопичувалось — історичний удар грому, який, коли говорити про це з досить стриманою повагою, потряс земні основи; а для нас цей удар грому підірвав Зачаровану гору й вельми брутально викинув нашого сплюха за ворота санаторію. Приголомшений, сидить він на траві та протирає очі, адже, незважаючи на всі застереження, не спромігся вчасно вичитати про те з газет.
Його середземноморський друг та ментор незмінно намагався хоч якось допомогти йому та тримати його, важку дитину життя, в курсі подій, що відбувалися на рівнині, повідомляючи про них, принаймні, в загальніших рисах; та учень не дуже прислухався до його слів, адже хоча він, «правлячи», й мріяв про певні духовні тіні речей, та на самі речі уваги не звертав, у речах він бачив виключно тіні — за що його особливо й не можна звинувачувати, адже їхні взаємини й досі залишаються остаточно нез'ясованими.