Тепер усе відбувалося вже не так, як раніше, коли Сеттембріні, сидячи біля ліжка Ганса Касторпа, що прибрав горизонтального положення, та виявивши, що той хворий, намагався вплинути на нього стосовно речей, що визначають життя або смерть, та виправляти його. Тепер навпаки Ганс Касторп, затиснувши руки між колінами, сидів біля ліжка гуманіста, в його кабінетику або біля його денного ложа, в затишній мансардній студії з карбонарськими стільцями та карафкою, розважав його та чемно вислуховував міркування щодо міжнародних подій, адже пан Лодовіко вже рідко бував на ногах. Жахливий кінець Нафти, терористичний акт сперечальника, що впав у відчай, став тяжким ударом для його чутливої натури, він ніяк не міг оклигати після цього і з того часу відчував сильну слабкість та млявість. Його робота над «Соціологією страждань» застрягла на півдорозі, лексикон усіх художніх творів, у яких зображалися людські страждання, далі не просувавсь, і певна Ліга марно чекала відповідного тому своєї енциклопедії; Сеттембріні був змушений істотно обмежити своє співробітництво в організації поступу та звести його до усних висловлювань, дружні відвідини Ганса Касторпа давали йому цю можливість, а то він би був позбавлений і її.
Він говорив слабким голосом, але багато, красиво й палко про самовдосконалення людини на стезі суспільного життя. Його мова ніби крокувала голубиною ходою, та коли він звертався до теми об'єднання всіх звільнених народів заради загального щастя, то в його голосі з'являлися, — хоча він, напевне, не відчував і не хотів того, — інтонації, що нагадували шурхіт орлиних крил; безперечно, це спричинювала його пристрасть до політики — дідівський спадок, що в поєднанні з гуманістичним доробком від батька породив у ньому потяг до красного слова, таким самим чином, як гуманізм та політика поєднались у високій та врочистій, мов тост, ідеї цивілізації, сповненої голубиної лагідности та орлиної відваги, що чекала свого дня, світанку народів, коли принцип зашкарублости буде розбито та постане священний альянс усієї буржуазної демократії... Зрештою, тут відчувалася певна неузгодженість. Пан Сеттембріні був гуманістом, але разом з тим і саме тому, — хоча він не надто охоче в цьому зізнавався, — відчував у собі певну войовничість. Під час дуелі із запеклим Нафтою він поводився в повному сенсі слова як людина, але якщо людяність натхненно поєднувалася з політикою, з ідеєю перемоги й панування цивілізації, той спис громадянина освячувався на вівтарі людства, — видавалося сумнівним, чи зможе він утримати свою руку від кровопролиття; а внутрішні причини все більше сприяли тому, що високі переконання Сеттембріні все більше віддалялися від голубиної лагідности та наближалися до орлиної відваги.
Нерідко його ставлення до міжнародних угруповань було двоїстим, воно затуманювалося сумнівами та непевністю. Ще не так давно, десь років півтора-два тому, в розмові з Гансом Касторпом він висловлював стурбованість з приводу спільних дипломатичних дій його країни та Австрії в Албанії; з одного боку, вони надихали його, оскільки були спрямовані проти позбавленої латинського культурного впливу напівазіатської країни, проти батога та Шліссельбурга, а з другого боку — його мучило те, що то була недостойна спілка зі споконвічним ворогом, з принципом зашкарублости та гніту народів. Великі позики, які минулої осени Франція надала Росії для побудови залізничної мережі в Польщі, так само викликали в нього суперечливі почуття. Адже пан Сеттембріні належав до франкофільної партії своєї країни, і тут годі дивуватись, адже недарма його дід поставив на один щабель дні Червневої революції з днями сотворіння світу; проте угода цивілізованої республіки з візантійськими скіфами морально бентежила його, щоправда, міркуючи про стратегічне значення цієї залізничної мережі, його пригнічений настрій змінювався на почуття надії та радости. Потім сталося вбивство ерцгерцога, яке прозвучало для всіх, окрім німецьких сплюхів, сигналом тривоги, знаком для посвячених, до яких ми з повним правом можемо зарахувати пана Сеттембріні. Ганс Касторп бачив, що той по-людськи жахається такого злодіяння, але бачив також його радісне хвилювання від думки про те, що то є діяння народне й визвольне, скероване проти ненависної йому цитаделі зла, хоча не можна було забувати, що той акт був результатом московських зусиль. Це дуже тривожило Сеттембріні, проте не зашкодило йому за три тижні назвати ультимативні вимоги, які висунула певна монархія до Сербії, образою людства та жахливим злочином, — з погляду його наслідків, у характер яких він був посвячений; але якраз їх він, як масон, вітав, аж захлинався...
Словом, переживання Сеттембріні були вельми складними, як і та фатальна подія, за швидким назріванням якої він спостерігав, намагаючись натяками відкрити на неї очі своєму вихованцеві; проте національна ввічливість та милосердя не давали йому висловитися відверто. В перші дні мобілізації, коли вперше було проголошено війну, він узяв за звичай простягати гостеві обидві долоні й потискати йому руки, що глибоко розчулювало нашого телепня, але сенс такого до нього ставлення не дуже доходив до його свідомости.
— Друже мій! — вигукував італієць. — Порох, друкарський верстат, звичайно, саме ви колись їх винайшли! Але якщо ви гадаєте, що ми виступимо проти революції... Caro...[121]
У дні марудного, болючого, як мука, чекання, коли нерви всієї Європи були напружені до краю, Ганс Касторп не бачився з Сеттембріні. Очманілі газети проникали тепер із рівнини до нього на балкон, пронизували дрожем увесь будинок, наповнювали задушливим смородом пороху їдальню і навіть кімнати тяжких хворих та морібундусів. То були миті, коли сплюх, який не знати як опинився на траві серед галявини, ще не розуміючи, що трапилось, повільно підвівся, потім сів та протер очі... Але домалюймо цю картину, щоб правильно відтворити порухи його душі. Він підібрав під себе ноги, підвівсь та роззирнувся. Він збагнув, що його розчаровано, порятовано, звільнено, але то була не його заслуга, як він був змушений із соромом зізнатися самому собі, з попереднього життя він був викинутий зовнішніми стихійними силами, для яких його визволення було справою досить другорядною і, так би мовити, побічною. Хоча його скромна доля розчинялася на тлі загальної долі людства, та чи не проявлялась і в ній якась, призначена особисто йому, а отже божественна доброта та справедливість? Чи не допустило життя знову до себе свою грішну, важку дитину, без обіцянок легкого добробуту, лише ось так — суворо та серйозно, через випробування, яке, можливо, означало зовсім не життя, а три почесних залпи на честь його, грішного? Й ось він упав на коліна, підвів очі та простяг руки до сірчано-сірого неба, яке, проте, вже не було печерним склепінням над Гріховною горою.
Саме в цій позі й застав його пан Сеттембріні, — звичайно, в образному сенсі, адже насправді зарозумілість нашого героя не допустила б таких театральних жестів. У зарозумілій дійсності ментор застав його за пакуванням валіз, оскільки Ганс Касторп з моменту свого пробудження опинився втягнутим у маячню та вир поквапних від'їздів, спричинених вибуховою силою громового удару, який пролунав у низині. «Вітчизна» нагадувала розтривожений мурашник. Колонія тих, хто жив тут, нагорі, стрімголів кинулася донизу, на глибину п'яти тисяч футів, у долину випробувань, зависаючи на підніжках іграшкового потяга, кидаючи багаж, який штабелями лежав на пероні вокзалу, що кишів людьми, до якого мовби вже долинав задушливий гар пожарищ; і Ганс кинувся разом з усіма. Серед товчії Лодовіко обійняв його, в прямому сенсі слова, і як людина південна (чи як росіянин), розцілував його в обидві щоки, що дуже збентежило вихованця, котрий від'їжджав самочинно. Та він заледве зовсім не втратив самовладання, коли Сеттембріні в останню мить назвав його просто по імені: «Джованні», й, нехтуючи прийнятою на цивілізованому Заході формою звертання, назвав його на «ти»!
— Е così in giù, — промовив він, — in giù finalmente! Addio, Giovanni mio![122] Я бажав для тебе іншого від'їзду, що поробиш, боги вирішили саме так, а не інакше. Я сподівався, що ти поїдеш до своєї роботи, а ти їдеш серед своїх воювати. Боже мій, виходить, це судилося саме тобі, а не нашому лейтенантові. Як життя грається з нами... Воюй хоробро там, де близькі тобі по крові! Більшого зараз ніхто не може зробити. А мені пробач, якщо рештку своїх сил я віддам на те, щоб і свою країну підштовхнути до боротьби на тому боці, який підкаже її дух та її священні інтереси! Addio!
122
Отже, на рівнину, —