Ганс Касторп просунув голову серед десятка інших голів, що зайняли все віконце, і помахав поверх них рукою. Сеттембріні також помахав правицею, а безіменним пальцем лівиці ледь торкнувся кутика ока.
Де ми? Що це? Куди заблукали ми вві сні? Сутінки, дощ, багно, багряна заграва на похмурому небі, а небо невпинно гуркоче тяжким громом, ним пересичене сире повітря, пронизане свистячим виттям, шаленим виттям, що по-диявольському наростає й розривається, на всі боки розкидаючи осколки, бризки, тріск і полум'я, та завершується стогоном, криком, заглушливим виском сурм та барабанним боєм, що підганяє людей уперед чимраз швидше й швидше... Он ліс, із нього витікають безбарвні юрби солдатів, вони біжать, падають, підстрибують. Ось пасмо пагорбів на тлі далекого пожарища, ота заграва часом переходить у відкрите полум'я. Довкола нас хвилясті лани, пориті, потолочені. Узліссям тягнеться брудний, устелений поламаним гілляччям шлях, від нього, вигинаючись дугою, веде до пагорбів грудкуватий, перепорпаний путівець. На холоднім дощі — голі стовбури понищених дерев. Ось дороговказ, але даремно звертатися до нього, в напівтемряві нічого неможливо розібрати, до того ж напис на дошці пошкоджений снарядом. Схід чи Захід? Це рівнина, це війна. А ми, наполохані примари на дорозі, що соромливо шукають позірної безпеки й зовсім не охочі до вихвалянь та мисливських оповідок, приведені сюди духом нашої оповіди, аби серед сірих солдатів, що висипали з лісу та біжать і падають під барабанний бій, який підганяє їх уперед, відшукати нашого супутника протягом стількох років, нашого добродушного грішника, чий голос ми так часто чули, та ще раз зазирнути в його нехитрі очі, перш ніж остаточно втратити його з виду.
Цих солдатів підтягли сюди, щоби внести рішучий перелом у бій, який тривав уже цілий день і мав на меті знову заволодіти позиціями на пагорбах, а також селами, що розташовані позаду них, які два дні тому були захоплені супротивником. Це полк добровольців, сама молодь, переважно — студенти, ще новачки на фронті. Їх підняли по тривозі серед ночі, до ранку везли потягом, потім півдня вони йшли пішки під дощем жахливими дорогами, й навіть не дорогами, які було забуто, брести довелося через болота й поля, сім годин поспіль, у намоклих шинелях, у повному обладунку, то була аж ніяк не розважальна прогулянка; аби не загубити чобіт, доводилося ледь не щокроку нахилятися і, запхнувши пальця у вушко халяви, витягати ногу з рідкої багнюки. Тож, аби перейти через невеликий луг, їм знадобилася ціла година. Й ось вони тут, їхня молодість усе передолала, їхні схвильовані й достоту змучені тіла, напруга яких підтримувалася щонайглибшими резервами життєвих сил, не прагнуть відібраного в них сну й не вимагають їжі. Їхні мокрі, заляпані грязюкою, обрамлені ремінцями обличчя під обтягнутими, сірими, зсунутими назад шоломами аж пашать. Вони пашать від утоми та від утрат, яких зазнали при переході через болотистий ліс. Адже ворог, дізнавшись про їхнє наближення, відкрив по них загороджувальний вогонь шрапнеллю та крупнокаліберними гранатами, той вогонь ще в лісі накривав їхні групи, вибиваючи людей з лав, а тепер з ревом, бризками й полум'ям шмагав по них на широкім перелозі.
Вони мусили перейти через той переліг, оті три тисячі збуджених мовби у пропасниці хлопчиків, вони зі своїми багнетами мали як підкріплення підтримати атаку на окопи, вириті перед пагорбами та поза ними, атаку на палаючі села, та мали просунутися до певного пункту, зазначеного в наказі, що лежав у кишені в командира. Їх три тисячі, щоб могло залишитися, принаймні, дві, коли вони дійдуть до пагорбів та сіл; у цьому полягає сенс саме такої кількости. Вони є єдиним тілом, яке навіть за умови великих утрат має бути спроможним до дій та перемог, все ще вітати атаку багатоголосим «ура», незважаючи на те, що багато хто відстав, вибився з ладу. Деякі вибули ще під час форсованого маршу, для якого вони виявилися надто молодими та кволими. Зблідне, похитнеться такий юнак, зціпивши зуби вимагатиме від себе проявити мужність, але врешті таки відстане. Якийсь час іще бреде за маршевою колоною, рота за ротою переганяють його, і ось його вже немає, поточився і впав де прийшлося. Потім почався розщеплений ліс. Та з нього виходить ще багато солдатів; три тисячі можуть витримати добряче кровопускання, вони досі залишаються військовою частиною, що кишить людьми. Ось вони вже заполонили місцевість, яку безперервно шмагають дощі, шосе, путівець, поле з непролазною болотякою. Ми, зрячі тіні, скоро опиняємося посеред них. На галявині вони натренованими точними рухами наставляють багнет, далеким громом гримить барабанний дріб, і вони кидаються вперед, кричать зірваними голосами, над силу, як у кошмарі, переставляючи ноги, адже грудки землі прилипають свинцевим тягарем до їхніх незграбних чобіт.
Вони кидаються додолу, коли на них із завиванням летить снаряд, знову схоплюються та квапляться бігти далі з криками по-юнацькому ламких голосів та радіють, що в них не влучило. Але по тому снаряд улучає, й вони падають, розкинувши руки, поранені в чоло, в серце, в живіт. І ось вони вже лежать обличчям у багні й більше не рухаються. Лежать, горбатячись ранцями, зарившись у землю, судомно чіпляючись руками за повітря. А ліс висилає нових, і ті також кидаються додолу, й схоплюються, і з криком або мовчки, спотикаючись, квапляться бігти вперед попри тих, що вже вибули з лав.
Ось така молодь, з ранцями та примкнутими багнетами, в заляпаних багном шинелях та чоботях! Звичайно, з гуманістичною прекраснодушністю можна було б малювати й зовсім інші картини. Можна було б уявити собі таке: ось ці юнаки об'їжджають коней та купають їх у морській бухті, ось вони прогулюються зі своїми коханими берегом моря, й один з них щось шепоче на вухо розчуленій нареченій, ось вони з дружньою радістю навчають один одного стрільби з лука. Та замість цього вони лежать, упершись носом у багно та попіл. На все це вони йдуть з радісною готовністю, хоча і з безмежним страхом та нездоланною тугою за рідною домівкою; то є щось високе й водночас воно викликає сором, але все це не має бути виправданням за таке їхнє становище.
А ось і наш знайомець, ось Ганс Касторп! Ми вже здалеку впізнали його за борідкою, яку він відпустив, сидячи за «поганим» російським столом. Він так само пашить і змок, як і всі. Він біжить, його ноги обважніли від налиплої в полі багнюки, рука стискає гвинтівку з багнетом. Погляньте, товаришеві, що вибився з лави, він наступив на руку своїми чобітьми із набійками, він глибоко затоптує цю руку в укриту поламаним гілляччям в'язку землю. І все-таки це він. Що? Він співає? Так співають іноді, не помічаючи нічого навкруг, так стиха підспівував і він, заціпенівши від хвилювання, без думок, з уривчастим диханням:
Він падає. Ні, він кидається пластом на землю, бо йому назустріч мчить пекельне виття, то великий бризантний снаряд, огидна цукрова голівка з того світу. Він лежить, утискаючись обличчям у прохолодну багнюку, розкинувши ноги, вивернувши ступні та впираючись підборами в землю. Важкий снаряд, продукт здичавілої науки, начинений усім найгіршим, що є на світі, за тридцять кроків од нього, ніби сам диявол, глибоко загрузає в землю і розривається в ній з підступною, лютою силою та викидає високий, мов будинок, фонтан землі, вогню, заліза, свинцю та пошматованих людей. Адже там лежали двоє — вони були друзями й лягли поряд у мить небезпеки; тепер їхні останки змішалися й зникли.
О, яка ганьба, ота наша безпека тіней! Геть! Цього ми не станемо розповідати! Чи влучив осколок і в нашого знайомого? Нараз йому здалося, що так. Величезна грудка землі вдарила його по нозі, було досить боляче, але то пусте. Він підводиться, накульгуючи, бреде далі обважнілими від налиплої землі ногами і далі наспівує: