— Досить вам пророкувати катастрофи! — відмахнувся Сеттембріні. — Цар Микола виступає за мир. Йому ми завдячуємо гааґськими конференціями, які досі є моральним фактом першочергового значення.
— О, та Росія, після невеличкого провалу на Сході має забезпечити собі хоча б короткий перепочинок!
— Що ви, як ви можете висміювати потяг людства до суспільної досконалости? Народ, що піде наперекір цим устремлінням, таким чином зажене себе в неминучу моральну ізоляцію.
— А для чого взагалі потрібна політика, як не на те, щоб надати іншому можливість себе морально скомпрометувати?
— Ви одстоюєте пангерманізм?
Нафта здвигнув плечима, одне з них було вище. Окрім своєї потворности він був ще й трохи косим. Він ухилився від відповіді. Сеттембріні підвів риску:
— У всякому разі ви говорите цинічно. Благородні зусилля демократії утвердитися на міжнародній арені ви сприймаєте не інакше як політичний підступ.
— А ви хочете, щоб я бачив у цьому ідеалізм чи навіть побожність? Тут ми маємо справу з останнім слабким посмикуванням інстинкту самозбереження, який ще не зовсім утрачений у приреченої світової системи. Катастрофа має нагрянути неминуче, вона може прийти з будь-якого напряму та будь-яким чином. Візьмімо хоча б британську політику. Потреба Англії зберегти свої позиції в Індії є легітимною. А наслідки? Едуард не гірше за нас із вами розуміє, що петербурзьким правителям, як хліб, потрібен реванш за маньчжурський провал, щоб за будь-яку ціну відволікти маси від революції. І все-таки він скеровує — він не може чинити інакше — російське прагнення до експансії в бік Європи, розпалює наразі притихле суперництво між Петербургом та Віднем...
— Ох, Відень! Ви, напевне, тому так переймаєтесь цим світовим каменем спотикання, що бачите в прогнилій державі, столицею якої вона є, мумію Священної Римської імперії німецької нації.
— А ви, я бачу, русофіл, очевидно, внаслідок гуманістичного співчуття до цезаро-папізму.
— Шановний пане, демократія може більше чекати навіть від Кремля, ніж від Гофбурґа. І то є ганьбою для країни Лютера й Ґутенберґа...
— Окрім того, напевне, ще й дурістю. Але навіть ця дурість є знаряддям фатуму.
— Ох, ідіть ви зі своїм фатумом! Достатньо людському розумові захотіти бути сильнішим від фатуму, й він сам стане фатумом.
— Хотіти можна лише власну долю. Капіталістична Європа хоче свою.
— У можливість війни вірить той, хто недостатньо її ненавидить!
— Ваша ненависть логічно неповноцінна, оскільки ви не поширюєте її на саму державу.
— Національна держава є принципом тутешнього світу, принципом, який ви хотіли би приписати дияволу. Звільніть та зрівняйте нації в правах, захистіть малих та слабих від гноблення, запровадьте справедливість, національні кордони...
— Кордон на Бреннері, знаємо. Ліквідація Австрії. Хотів би я знати, як ви хочете це здійснити без війни!
— А мені дуже хотілося б дізнатися, коли це я засуджував національні війни.
— Радий чути...
— Ні, тут я маю підтвердити слушність пана Сеттембріні, — втрутився Ганс Касторп у дискусію, за якою ввесь час стежив, на ходу повертаючи голову то до одного, то до другого і пильно придивляючись ізбоку до того, хто якраз говорив. — Ми з братом не раз мали задоволення балакати з паном Сеттембріні на такого роду теми, тобто, ясна річ, ми більше слухали, як він розвивав свої погляди, прояснюючи кожну деталь. Тож я можу підтвердити, та й мій брат також, звичайно, пам'ятає, що пан Сеттембріні не раз із великим захопленням говорив про принцип руху та бунту й удосконалення світу, сам по собі то не такий-то й мирний принцип, наскільки я розумію, і що цьому принципові треба багато чого подолати, перш ніж він повсюдно переможе й загальна щаслива світова республіка стане можливою. Такими були його думки, хоча висловлені незрівнянно пластичніше та літературніше, ніж у мене. Та одне я запам'ятав дуже точно, таки дослівно. Адже, як людина суто цивільна, навіть трохи злякався, коли він сказав: цей день настане — якщо не голубиними кроками, то на орлиних крилах (от цих орлиних крил я й злякався), й Відень треба розбити вщент, якщо хочеш досягти щастя. Тому не можна сказати, що пан Сеттембріні цілковито відкидає війну. Чи не так, пане Сеттембріні?
— Приблизно, — коротко кинув італієць, розмахуючи ціпочком і позираючи кудись убік.
— Погані справи, — ядуче посміхнувся Нафта. — Власний учень викриває вас у прихильності до війни. Assument pennas ut aquilae...[16]
— Навіть Вольтер підтримував цивілізаторські війни і радив Фрідріхові Другому воювати з турками.
— А замість того він уступив з ними в союз, хе-хе. А потім світова республіка! Я навіть не ризикну допитуватися, що станеться з принципом руху та бунту, коли на землі запанує щастя та єдність. У той момент будь-який бунт перетвориться на злочин...
— Ви чудово знаєте, так само як знають і ці юнаки, що тут мається на увазі поступ людства, що мислиться як безконечний.
— Але ж будь-який рух відбувається по колу, — сказав Ганс Касторп. — І в просторі, і в часі, цього вчить нас закон збереження маси та закон періодичности. Ми з братом якраз недавно про це балакали. Чи можна при замкненому русі без постійности напряму говорити про поступ? Коли я лежу вечорами та дивлюся на зодіак, тобто на ту половину, яка є видимою, і думаю про давні мудрі народи...
— Замість того щоб займатися марними розмірковуваннями та мріяннями, інженере, — перебив його Сеттембріні, — краще б ви більше довіряли інстинктам вашого віку та раси, які мали б вас підштовхувати до дії. Та й ваші заняття природничими науками мали б вам навіяти думку про поступ... Спостерігаючи, як протягом мільйонів років розвивалося життя від найпростішої інфузорії вперед і вгору — до людини, ви не можете сумніватися в тому, що перед людством відчинені безмежні можливості до вдосконалення. Якщо ж хочете дотримуватися самої лише математики, то ведіть свій колообіг від досконалости до досконалости й черпайте втіху в тому, чого вчили мислителі вісімнадцятого сторіччя, що людина була від природи доброю, щасливою та досконалою, і лишень суспільні вади спотворили та зіпсували її й що, критично оцінюючи й виправляючи соціальну структуру суспільства, вона знову має стати й стане доброю, щасливою та досконалою.
— Пан Сеттембріні забув додати, — втрутився Нафта, — що ідилія Руссо є лишень невдалим раціоналістичним перелицюванням церковної доктрини про колишню свободу та безгрішність людини, про її первинну близькість до Бога й до дитячої простоти, до якої вона має повернутися. Та відновлення граду Божого, після усунення всіх земних форм, перебуває там, де дотикаються земля й небо, чуттєве й надчуттєве; благо є трансцендентним, а щодо вашої капіталістичної світової республіки, дорогий докторе, то трохи дивно чути у зв'язку з цим із ваших уст слово «інстинкт». Інстинктивне є завжди національним, сам Бог прищепив людям природний інстинкт, який підштовхнув народи до вособлення в своїх національних державах. Війна...
— Війна, — вигукнув Сеттембріні, — навіть війна, мій добродію, вже змушена була прислужитися поступу, з чим ви безперечно погодитесь, якщо згадаєте деякі події любої вашому серцю епохи, я маю на увазі хрестові походи! Ті цивілізаторські війни досить сприяли економічному та торгівельно-політичному зближенню народів, об'єднавши західний світ під прапором однієї ідеї.
— Ви надзвичайно терпимі до ідеї. З тим більшим пошануванням дозволю собі нагадати вам, що хрестові походи хоч і викликали пожвавлення взаємин, зовсім не призвели до міжнародного нівелювання; навпаки, протиставляючи один народ іншому, вони сприяли розвиткові національної свідомости та дали потужний поштовх до формування ідеї національної держави.