Ось так, у юрмищі, під дощем, серед сутінок ми втрачаємо його з виду.
Прощавай, Гансе Касторп, простодушна, важка дитино життя! Оповідь про тебе добігає кінця. Ми оповіли все до останку; оповідь ця не була ані короткотривалою, ані довгоплинною, оскільки це була герметична оповідь. Ми розповіли її заради неї самої, не заради тебе, адже ти був простаком. Та врешті ця оповідь таки про тебе; адже все це відбулося саме з тобою, очевидно, в тобі таки щось було таке, і ми не станемо заперечувати тієї педагогічної прихильности до тебе, яка розвинулася в нас упродовж оповіди й яка могла б змусити нас злегка торкнутися кутика ока, думаючи про те, що в майбутньому ми з тобою більше не побачимося й не чутимемо від тебе звісток.
Щасливої дороги — чи залишишся ти живим, чи ні! Надії на життя в тебе не великі: лютий танок смерти, в який тебе затягли, триватиме ще не один грішний рочок, і ми не можемо закладатися, що ти виживеш. Правду кажучи, це питання ми з певною безтурботністю залишаємо відкритим. Пригоди твоєї плоті та духа, що поглибили твою простоту, дали тобі можливість пережити в дусі те, що навряд чи доведеться пережити в тілі. Були хвилини, коли зі смерти та тілесної розбещености перед тобою як «правителем» виникла сповнена передчуття майбутнього мрія про любов. Та чи з цього світового бенкету смерти, з цієї жахливої тваринної жаги, що запалює вогнем дощове призахідне небо, може колись вирости любов?
FINIS OPERIS.
Томас Манн
Промова в Стокгольмі
з нагоди вручення Нобелівської премії (1929 р.)
Ось і для мене настала мить висловити подяку, зайве казати — довгоочікувана мить. І тепер, коли ця мить прийшла, є побоювання, що слова зрадять почуття, як то заведено в природжених непромовців. А до природжених не-промовців я зараховую загалом письменників: існують глибокі відмінності, ба навіть протиріччя між способом творення й упливу промовця та письменника, а саме через оте імпровізаторство, літературну приблизність будь-якої промови, через принцип мистецького замовчування, який залишає відкритим надто багато; зрештою, найголовніше залежить від допоміжного впливу самої особистости, що цілком чуже інстинктам сформованої натури письменника. В моєму випадку додаються ще й тимчасові труднощі, які залишають мало надії моєму вимушеному красномовству — обставини, в яких я опинився з вашої ласки, шановні панове Шведської академії, хвилюючі обставини, що викликають приємне спантеличення та бурхливу життєву святковість. Кажу щиру правду, я зовсім не сподівався на таке громоподібне, могутнє віншування, яким ви заправляєте та наділяєте. Я натура епічна, а не драматична. Спокійне виплітання моєї павутини, рівновага в житті та мистецтві — це саме те, що, насправді, відповідає моїм бажанням та схильностям. Нічого дивного, що драматичний, громоподібний струс, що увірвався з Півночі й сколихнув цю рівновагу, ще більше, ніж зазвичай обмежує мої ораторські здібності. З того часу, як прийняте в лоні Шведської академії рішення поширилося світом, я живу в безперервній святковій колотнечі, в зачарованих перепадах, душевні й розумові наслідки яких найкраще можна визначити, звернувшись до одного з любовних віршів Ґьоте. Вірш присвячений самому Купідону: «Моє єство ти сколихнув та підмінив». Так Нобелівська премія драматичним чином сколихнула моє домашнє єство, — й, хіба буде перебільшенням сказати, що надану мені честь можна порівняти з дією любовної пристрасти, що увірвалася в розважливе людське життя.
Й усе-таки як важко митцеві гідно прийняти такі віншування, що на мене навалилися. Та й чи бувають гідні, самокритичні митці зі щирим сумлінням? Тут може нам допомогти лише надособовий, надіндивідуальний погляд. Відірватися від індивідуального — то завжди чеснота, особливо в такому випадку. Ґьоте належать горді слова: «Лише лахміття скромне». Це вислів дуже великої людини, яка таким чином хотіла відкинути від себе певну лицемірну та пихату мораль. Але, шановні пані й панове, слово не має абсолютної істинности. Скромність у чомусь пов'язана з розумністю, з інтелігентністю; і, як я гадаю, справжнім дурнем має бути той, хто з віншувань, які мені випали, зробив би джерело самозатемнення та пихи. Світову премію, яка більш чи менш випадково припала на моє ім'я, я з радістю кладу до ніг своїй країні та своєму народові, цій країні та цьому народові, з якими я так багато маю спільного й сьогодні відчуваю ще міцніший зв'язок, аніж у часи брязкітливого розквіту його потуги. Після довгих років саме німецькому духові, особливо німецькій прозі, присвячена цьогорічна світова премія, і вам важко уявити чутливість цього зраненого народу, який часто нерозуміли і який тепер приймає знак світової симпатії.
Чи можу я взяти собі право тлумачення сенсу цієї симпатії? Отже, це перш за все досягнення Німеччини за останні півтора десятка років у царині мистецтва та духовности, й до того ж не за сприятливих обставин, не за усталених духовних та матеріальних умов; жоден твір не міг вимальовуватися й визрівати в безпеці та спокої, навпаки умови для мистецтва та духу були загалом надто загостреними, то були обставини критичні, обставини збуджености та страждання, якогось ледь не східного, ледь не російського душевного сум'яття, де німецький дух зберіг західний, європейський принцип — честь форми. Адже хіба форма не є справді європейською справою чести! Я не католик, пані й панове, моя традиція, як, очевидно, й для вас усіх, — це протестантське безпосереднє сприйнята Бога. Та все-таки в мене є один улюблений святий. Хочу назвати вам його ім'я — це святий Себастіан, — ви знаєте, отой юнак, прив'язаний до стовпа, якого зусібіч пронизують стріли та списи і який у муках усміхається. Шляхетність серед мук — саме цю героїчність символізує святий Себастіан. Можливо, цей образ вельми сміливий, але я наважуся перейняти його для німецького духу, німецької культури та припустити, що світова шана літературного досягнення Німеччини присвячена саме цьому витонченому виду геройства. Своєю літературою Німеччина виявила шляхетність серед мук. Вона зберегла честь: політично, оскільки не скотилася до болючої анархії розпаду, зберегла свою державу; але й духовно, адже східний принцип страждання змогла поєднати із західним принципом форми, в стражданні вона породила прекрасне.
Й насамкінець, дозвольте мені кілька слів про особисте. Вже першим співрозмовникам, які зв'язалися зі мною після прийнятого рішення, я висловив свою зворушеність та задоволення, що ця відзнака прийшла до мене саме з Півночі, з тієї скандинавської сфери, з якою ще з часів мого дитинства в місті Любеку я пов'язаний багато в чому спільним настроєм і формою життя, а як письменник захоплююся та плекаю багато симпатії до нордичного духу й вислову. Ще юнаком я написав оповідання, яке досі подобається молоді, а саме — «Тоніо Крегер». У ньому йдеться про південь і про північ, а також про поєднання того й того в одній особі: це поєднання заряджене конфліктами, але воно й продуктивне. Південь у цій оповіді — це втілення духовно-чуттєвої пригоди загалом, оголеної пристрасти до мистецтва; тоді як північ втілює щонайбільшу щирість та домашній затишок, зворушливі почуття, глибоку людяність. І ось ці почуття навколо мене, на цьому осяйному святі мене приймає за гостя саме та північна батьківщина щирости. Сьогодні гарний, змістовний день у моєму житті, справжнє свято життя, «hogtidsdag», як шведською мальовничо називається свято взагалі. До цього слова шведської мови, яке я дещо незграбно запозичив, хочеться прив'язати мої завершальні слова. Тож поєднаймося, пані й панове, у вдячності та найкращих побажаннях до цієї благословенної й для всього світу значущої фундації, якій ми дякуємо за сьогоднішній чудовий вечір. За доброю шведською традицією прошу приєднатись до одноголосного чотирикратного «Слава» на честь Нобелівської фундації.
Вступ до «Зачарованої гори»
(для студентів Принстонського університету)
Панове!
Це, безперечно, надзвичайний випадок, коли до ваших літературних студій приєднується автор і обговорює з вами свій твір. Звісно, ви б хотіли радше послухати месьє Вольтера чи синьйора Сервантеса, аби ті поділилися з вами деякими особистими заувагами щодо своїх знаменитих книжок. Але за законом часу й ровесництва вам випадає спілкування саме з автором «Зачарованої гори», який доволі збентежений, бачачи, що його книжка долучилася до творів світової літератури і стала предметом вивчення. Ваш шановний викладач великодушно вирішив, що буде правильним до циклу даних лекцій залучити також сучасний твір, який має бути прочитаним та проаналізованим, і хоча я, звичайно, щиро радію, що вибір припав саме на одну з моїх книжок, все-таки не тішу себе ілюзією, що йдеться про остаточну оцінку. Право вирішувати, чи «Зачарована гора» справедливо вважається «шедевром» у розумінні класичних предметів ваших студій, залишається за нашими нащадками. Проте наступні покоління в кожному разі сприйматимуть цей твір як документ європейського стану душі й духовних проблем першої третини двадцятого століття, тож нехай прислужаться вам оці міркування та досвід автора, набутий за час написання роману «Зачарована гора».