Та обставина, що ці зауваги я маю виголошувати англійською, не викликає в мене жодних утруднень. Я відразу згадую героя моєї оповіди, молодого інженера Ганса Касторпа, який в кінці першого тому дивним чином освідчується в коханні киргизоокій пані Шоша, перелицьовуючи свої слова іноземною мовою, а саме французькою. Це стає йому в пригоді, адже через власну соромливість він навряд чи наважився б сказати німецькою ті слова, що зірвалися в нього з уст. «Parier français, — каже він, — c'est parler sans parler, en quelque maniere».[123]
Словом, це допомагає йому здолати свою скутість, — так само й скутість автора, який має говорити про свою власну книжку, дещо пом'якшується через опосередковане говоріння іншою мовою.
До речі, це не єдиний вид скутости, яка відчувається за подібних обставин. Існують автори, імена яких пов'язані з одним-єдиним великим твором, вони ледь не ідентичні такому творові, їхня сутність цілковито виразила себе в ньому. Данте — це «Божественна комедія». Сервантес — це «Дон Кіхот». Та бувають також інші письменники, — й саме до таких маю зарахувати себе, — для них окремий твір жодною мірою не є абсолютно показовим і значущим, а виступає лише фрагментом великого цілого життєвого доробку, ба навіть всього життя та самої особистости, яка хоч і прагне подолати закон часу та послідовности, намагаючись вносити в кожен новий твір усю особисту цілісність, та все-таки це можливе хіба так, як у романі «Зачарована гора», в якому робиться спроба передолати час за допомогою лейтмотиву, через магічну формулу, що дозволяє трактувати попередні та наступні події — то є засіб щораз нового відтворення внутрішньої цільности. Так само й життєвий доробок має свої лейтмотиви, які сприяють відтворенню єдности, роблять її відчутною та присутньою в кожному окремому творі. Але саме тому окреме виглядає не зовсім точно, якщо розглядати його у відриві від інших творів, без системи зв'язків та широкого контексту всього доробку, в якому перебуває кожен твір. Так, наприклад, доволі важко й майже неправильно вести мову про «Зачаровану гору», не враховуючи зв'язки, які існують — зворотним чином — з моїм юнацьким романом «Будденброки», з критично-полемічним трактатом «Міркування аполітичного» та з новелою «Смерть у Венеції», а також — наперед — з Йосиповими романами.
Я веду про це мову, шановні панове, щоб указати вам на певні труднощі, які відчуваю, стоячи перед завданням, розповісти вам про роман «Зачарована гора», адже для цього слід досить глибоко проникнути в структуру книжки, а також у структуру всього життєвого доробку, частиною та прикладом якого є згаданий твір, проникнути глибше, ніж я збираюся сьогодні. Найкраще я розповім вам дещо про концепцію та історію написання роману, як вона постала з мого життя.
У 1912 році — відтоді минуло вже майже ціле людське покоління, й сьогоднішні студенти, тоді ще були не народилися, — моя дружина мала легеневу недугу, до речі, неважку, проте ця недуга змусила її провести півроку високо в горах, у санаторії швейцарського курорту Давос. Тим часом я перебував з дітьми в Мюнхені та в нашому заміському будинку в Тельці на річці Ізар; але в травні-червні я на кілька тижнів навідав мою дружину там, нагорі, й коли ви читатимете розділ на початку «Зачарованої гори», де описується «приїзд», в якому гість Ганс Касторп разом зі своїм хворим братом у перших Цімсеном вечеряє в ресторані санаторію й не лише вперше куштує страви першокласної берґгофської кухні, але й переймається атмосферою того місця та життям «тут, нагорі», — коли ви читатимете цей розділ, то матимете справу з досить точним описом нашого побачення в тих місцях та мої особисті дивні враження того часу.
Оті такі особливі враження посилюються й поглиблюються протягом трьох тижнів, які я провів у середовищі пацієнтів давоського санаторію, склавши товариство моїй дружині. То були три тижні, які Ганс Касторп спершу збирався там провести і які перетворилися на сім років його зачарування. Маю сказати: ще трохи, й зі мною трапилося б те саме. Принаймні, одне з вражень, — і власне, найголовніше, — було точним перенесенням власного переживання автора на свого героя, а саме — обстеження непричетного до санаторних справ гостя з рівнини, яке показало, що він сам хворий.
Приблизно на десятий день мого перебування там, нагорі, за вологої та холодної погоди я підхопив на балконі марудний катар верхніх дихальних шляхів. Оскільки в цьому закладі було два спеціалісти, головний лікар та його асистент, було цілком логічним, заради порядку та гарантії, що з моїми бронхами нічого страшного не сталося, пройти обстеження, тож я приєднався до своєї дружини, яка якраз мала йти на черговий медичний огляд. Головний лікар, — як ви можете уявити, — був зовні дещо подібний до мого надвірного радника Беренса; він обстукав мене й дуже швидко виявив так зване глухе місце, вражену точку на моїй легені, і якби я був Гансом Касторпом, це надало б моєму життю зовсім іншого повороту. Лікар запевнив мене, що я вчиню дуже розумно, коли проведу тут, нагорі, курс лікування на півроку, і якби я прислухався до його поради, можливо, й досі перебував би там, нагорі. Я вирішив за краще сісти за написання твору, де я використав враження, які зібрав за ті короткі три тижні й які дозволили мені скласти уявлення про небезпеки такого середовища для молоді — адже туберкульоз — то хвороба молодих. Цей світ хворих там, нагорі, штовхає до замкнености й усамітнення, цю його силу ви зможете трохи відчути, коли читатимете роман. То своєрідний ерзац життя, який за відносно короткий час цілком відчужує молоду людину від справжнього, активного життя. Там, нагорі, все здається чи здавалося надмірною розкішшю, навіть поняття часу. Такий спосіб лікування передбачає тривале, багатомісячне перебування в санаторії, яке часом розтягується на роки. Вже за півроку молода людина ні про що більше не думає, окрім заміряння температури під язиком та флірту. А ще за півроку вона в більшості випадків уже ніколи не матиме на думці нічого іншого, окрім цих двох речей. Людина стає назавжди непридатною до життя на рівнині. Оці санаторії є, чи пак були, типовим проявом епохи до Першої світової війни, ще непорушеної, як гадали, форми капіталістичного господарювання. Лише за тих умов було можливо, щоб пацієнти за кошт своїх родин роками, а часом і пожиттєво могли провадити такий спосіб життя. Сьогодні ця епоха закінчилася, принаймні, майже закінчилась. «Зачарована гора» стала лебединою піснею такого способу життя, й тут, напевне, є якась закономірність, що епічні картини завершують певний спосіб життя, який по тому зникає. Сьогодні пульмонологія йде переважно іншими шляхами, й більшість швейцарських легеневих санаторіїв переобладнали під спортивні готелі.
Досить швидко мене захопила думка з моїх давоських вражень і тамтого досвіду зробити оповідання. Ось як виглядали тоді мої літературні справи. Після завершення князівського роману «Королівська величність» я взявся за кумедне заняття написати мемуари афериста чи готельного злодія, роман, який за детективною та антисоціальною формою врешті також був історією про митця, як і маленький князь з «Королівської величности». Стиль цієї курйозної книжки, від якої залишився лише один великий фрагмент, був пародією на високу мемуарну літературу вісімнадцятого століття, а також пародією на «Творчість та істину» Ґьоте, цю тональність було дуже важко тримати довгий час. Тому росла потреба на стилістичний відпочинок в інших мовних та духовних сферах, тож я зробив перерву в написанні цього роману й узявся за long short story[124] «Смерть у Венеції», з якою я був майже готовий на час моєї поїздки в Давос, тож оповідання, яке я задумав і яке зразу одержало назву «Зачарована гора», мало бути всього лише гумористичною противагою до «Смерти в Венеції», противагою рівновеликою і за обсягом, тобто — трохи довше оповідання. Твір був задуманий як сатира, на противагу до трагічної новели, яку я тоді щойно завершив. Атмосфера цього оповідання мала поєднати в собі дух смерти та розваги, що я якраз і відчував у тому дивному місці. Зачарування смертю, тріумф п'янкого безладу, на противагу до надзвичайно впорядкованого життя, зображеного в новелі «Смерть у Венеції», мали розгортатися на гумористичному тлі: простакуватий герой, комічний конфлікт між макабричними пригодами та міщанською спадковістю — таким був первинний задум. Кінцівка була неясною, але мала виникнути за плином оповіді; здавалося, що все буде легким та розважальним і не матиме великого обсягу Коли я повернувся до Тельца й Мюнхена, то зразу взявся за перший розділ.
123
Розмовляти французькою, —