Ганс Касторп називав свої відповідальні розумування в мальовничому куточку досить дивно, по-хлоп'ячому — називав словом «правити», користувався цим дитячим висловом наче для забави, улюбленої, незважаючи на те, що вона часом була причиною страху, запаморочення, сердечних хвилювань, і від неї його ще більше кидало в жар. Що з того, якщо напруга, пов'язана з цією діяльністю, змушувала його спиратися підборіддям на комірець, — горда постава цілком відповідала його внутрішній гідності, якої він набував од «правління», думаючи про вищу форму органічного життя, яка з'являлася перед його внутрішнім поглядом.
«Homo Dei» — так потворний Нафта називав оту найвищу форму, захищаючи її від учення англійських економістів. Тож хіба дивно, що Ганс Касторп, стурбований тією відповідальністю, що лежала на ньому, як на людині цивільній, в інтересах «правління» вважав своїм обов'язком разом з Йоахимом навідати куцого професора? Сеттембріні не стане цього заохочувати — Ганс Касторп був досить розумним та чутливим, щоб ясно це збагнути. Вже перша зустріч була для гуманіста неприємною, й він явно спробував перешкодити їй та з педагогічних міркувань відгородити молодих людей і в першу чергу його,— так казав собі меткий Ганс Касторп, важка дитина життя, — від знайомства з Нафтою, хоча сам італієць спілкувався з ним та вів дискусії. Усі вихователі такі. Собі вони дозволяють усе цікаве під тим приводом, що вони до цього вже «доросли»; та молоді вони це забороняють і вимагають, щоб вона визнала себе ще «не дорослою» до цікавого. На щастя, катеринщик, власне, не мав права щось там забороняти молодому Гансові Касторпу, та він і не робив жодних таких спроб. Важкому вихованцю досить було лише зімітувати свою нечутливість та вдати простодушного, й тоді ніщо не завадить йому відгукнутися на запрошення куценького Нафти, що він і зробив за кілька днів після їхньої зустрічі, в неділю, разом з Йоахимом, який мимоволі приєднався до нього, попередньо вилежавши належний йому час.
Від санаторію Берґгофа до будиночка з обплетеними виноградом дверима було всього кілька хвилин пішки. Хлопці зайшли, не зазираючи до бакалійної крамниці, й піднялися вузькими, пофарбованими в брунатний колір сходами на другий поверх, де поряд із дверним дзвінком була прибита табличка з прізвищем дамського кравця Лукачека. Двері відчинив підліток, одягнутий у своєрідну ліврею, що складалася зі смугастої куртки та гетрів, то був служка, коротко підстрижений та червонощокий. Вони запитали, чи дома пан професор Нафта, й оскільки не мали з собою візитівок, то спробували втовкмачити хлопчикові свої імена, після чого той пішов до пана Нафти — як він його називав, опускаючи звання професора, — оголосити про відвідувачів. Двері в кімнату навпроти були відчинені, і перед ними відкрилася майстерня кравця, де Лукачек, незважаючи на вихідний, сидів на столі, схрестивши ноги, та шив. Він був блідий та зовсім лисий; з-під велетенського, подібного на стручок носа понуро звисали по обидва боки чорні вуса.
— Добрий день, — привітався Ганс Касторп.
— Grütsi, — відповів кравець місцевою говіркою, хоча швейцарський діалект ніяк не пасував ні до його прізвища, ні до зовнішности й звучав трохи фальшиво та дивно.
— Працюєте? — вів далі Ганс Касторп, похитуючи головою. — Але сьогодні ж неділя!
— Термінова робота, — коротко кинув Лукачек, не відриваючись од шитва.
— Щось, напевне, шикарне, — припустив Ганс Касторп, — потрібне для якогось балу чи бенкету?
Кравець довго не відповідав, одкусив нитку, заселив нову й лише тоді кивнув.
— Гарно виходить? — запитав Ганс Касторп. — З рукавами чи відкрите?
— З рукавами, це для однієї старої пані, — відповів Лукачек з помітним чеським акцентом. Повернення хлопчика перервало розмову, яка велася крізь прочинені двері.
— Пан Нафта просить панів завітати, — повідомив він, відчинивши перед хлопцями двері, що були за кілька кроків коридором праворуч, і трохи підняв портьєру. Гостей зустрів Нафта. Взутий у пантофлі з пряжками, він стояв на зеленому, як мох, пухнастому килимі.
Брати були просто вражені розкошами великого, на два вікна, кабінету, в якому опинилися, вони були буквально засліплені від подиву; адже вбогість будиночка, сходи, жалюгідний коридор нічого такого не провіщали, й завдяки контрастові елегантність інтер'єру набувала казкового блиску, якого вона сама по собі не мала, — і тим більше для Ганса Касторпа та Йоахима. Та все-таки обстановка була багатою, навіть розкішною, й хоча в кімнаті стояли письмовий стіл та книжкові шафи, вона не надто нагадувала робочий кабінет. Надто багато було там шовкових тканин винно-червоного та багряного кольорів: портьєра, що приховувала полущені двері, була з такого шовку, фіранки, оббивка меблів, розташованих поряд з другими дверима біля стіни, майже цілком завішеної величезним гобеленом. З меблів у кімнаті стояли барокові крісла з м'якими валиками на бильцях та круглий з бронзовими фігурними прикрасами стіл, за яким було видно диван у такому самому стилі з плюшевими подушками. Вздовж стін поміж обох дверей стояли книжкові шафи. Вони були з червоного дерева так само, як і письмовий стіл, що займав простінок між вікнами, точніше, не стіл, а секретер, з висувною, нахиленою кришкою та скляними дверцями, запнутими зсередини зеленим шовком. Та в кутку, ліворуч від дивана та стола, знаходився справжній витвір мистецтва: велика розфарбована дерев'яна скульптура, що стояла на вкритій червоним підставці — «П'єта», наївність та виразність якої доходили до гротеску та водночас змушували внутрішньо здригнутися: Богородиця в очіпку, з піднятими бровами та скривленим від страждання ротом тримає на колінах страстотерпця — фігуру з примітивно спотвореними пропорціями та грубо підкресленою анатомією, що свідчило якраз про її незнання; у похилену голову Спасителя впинаються терни, обличчя та тіло забризкані, замарані кров'ю, згустки скипілої крови як виноградини стікають з рани на боці та з виразок від цвяхів на долонях і ступнях. Ця виразна скульптура надавала прикрашеній шовком кімнаті особливого акценту. Шпалери, що проглядали над книжковими шафами та на стіні з вікнами, очевидно, також були вибрані самим господарем; їхні зелені поздовжні смуги пасували за тоном до м'якого килима, що застилав червоні мостини. Лише з низькою стелею нічого не вдалося зробити. Вона так і залишилася голою та потрісканою. Але з неї звисала маленька венеційська люстра. На вікнах були довгі, до самої підлоги кремові штори.
— Ось ми і з'явилися на колоквіум! — сказав Ганс Касторп, більше звертаючи увагу на скульптуру, що викликала побожний страх, аніж на господаря дивовижної кімнати, який тут-таки зауважив, що брати дотримали слова. Зробивши гостинний жест маленькою ручкою, він запропонував сісти на крісла, та Ганс Касторп, мов зачарований, спершу попрямував до дерев'яної скульптури й зупинився перед нею, ставши руки в боки та схиливши на бік голову.
— Що це у вас тут? — тихо сказав він. — Надзвичайно гарно. Як передано страждання! Старовинна, звичайно?