— Чотирнадцяте сторіччя, — відповів Нафта. — Очевидно, райнська школа. Вражає, еге ж?
— Дуже вражає, — сказав Ганс Касторп. — Не може не вражати. Ніколи б не подумав, що настільки потворне, я перепрошую, могло б водночас бути таким прекрасним.
— У творах духовного світу та душевних переживань, — вів далі Нафта, — потворне, як правило, переростає в прекрасне, а прекрасне — в потворне. Тут ми маємо справу з духовною, а не з тілесною красою, позбавленою іскри розуму. І до того ж абстрактною, — додав він. — Краса тіла є абстрактною, реальною є лише внутрішня краса, краса релігійного почуття.
— Це ви дуже слушно помітили та вирізнили, — сказав Ганс Касторп. — Чотирнадцяте сторіччя?.. — перепитав він. — Тисяча триста якийсь рік? Так, це справжнісіньке середньовіччя, й ваша «П'єта» підтверджує те уявлення, яке склалося в мене останнім часом стосовно цієї епохи. Я про неї, по суті, нічого не знав, адже я людина технічного поступу, якщо вже так говорити. Але тут, нагорі, моє уявлення про середньовіччя значно розширилося. Тоді ще не існувало політичної економії, це, звичайно, ясно. А чия це робота?
Нафта здвигнув плечима.
— А яка різниця? — сказав він. — Таке нас не має цікавити, як нікого не цікавило в той час, коли цю скульптуру було створено. Її автором є не якийсь Monsieur[20], що вважав себе генієм-одинаком, цей твір анонімний і колективний. До речі, це вже пізнє середньовіччя, готика, signum mortificationis[21]. Тут ви не знайдете жодного бажання згладити, прикрасити зображення розп'яття, як то вважали за потрібне в романську епоху, тут — жодних царських корон, жодного торжества над світом та мученицькою смертю. Тут усе прямо сповіщає про страждання та слабкість плоті. Лише готичне мистецтво зі своїм аскетизмом є по-справжньому песимістичним. Напевне, ви не знайомі з трактатом Іннокентія III «De miseria humanae conditionis»[22] — надзвичайно дотепний твір. Він написаний у кінці дванадцятого століття, але наочною ілюстрацією для нього може слугувати лише мистецтво пізнього середньовіччя.
— Пане Нафта, — сказав Ганс Касторп, насилу переводячи дух, — мене надзвичайно цікавить кожне ваше слово. Ви кажете: «Signum mortificationis»? Це я маю запам'ятати. А перед тим ви говорили про «анонімне і колективне», про що, очевидно, також варто порозмислити. На жаль, ваша правда, я не знайомий з трактатом папи Іннокентія III — я так розумію, що це був папа. Чи правильно я вас зрозумів, що той трактат є аскетичним і дотепним? Чесно кажучи, я ніколи не підозрював, що це поєднувані речі, та якщо поміркувати, то, звичайно, роздуми над жалюгідною людською долею дають привід поглузувати над слабістю плоті. Чи можна цей трактат десь роздобути? Якщо дуже напружитися, то, гадаю, моїх знань з латини, можливо, вистачить, щоб подужати цей трактат.
— У мене є ця книжка, — відповів Нафта, кивнувши головою на одну з книжкових шаф. — Вона у вашому розпорядженні. Але давайте сядемо. З дивана ви також зможете добре бачити «П'єту». А ось і невеликий підвечірок...
Хлопчик-служка приніс чай, а до нього нарізаний шматочками пиріг з пісочного тіста, поданий у вишуканому кошику із срібною облямівкою. А слідом за ним хто ж це заходить, наче на крилах, крізь відчинені двері та вигукує «Sapperlot!»[23], «Accidenti!»[24]? Це з'явився пан Сеттембріні, що мешкає на поверх вище, з'явився для того, щоб скласти панству компанію. Побачивши крізь віконце братів, пояснив італієць, він устиг дописати до кінця почату сторінку для енциклопедії, над якою якраз працює, і вирішив також напроситися в гості. Цілком природно, що він прийшов. Давнє знайомство з мешканцями «Берґгофа» давало йому на це право, та й з Нафтою, незважаючи на глибокі ідейні розбіжності, він, як видно, підтримував досить тісний зв'язок, судячи з того, що господар привітався з ним запросто і без здивування, як зі свійською людиною. І все-таки його поява викликала в Ганса Касторпа змішані почуття. По-перше, як йому здалося, Сеттембріні з'явивсь, аби не залишати їх з Йоахимом чи, точніше кажучи, його наодинці з потворним, куцим Нафтою й своєю присутністю створити своєрідну педагогічну противагу; по-друге, цілком очевидно, що Сеттембріні не лише не проти, а, навпаки, охоче користається нагодою тимчасово поміняти своє горище на розкоші шовкової кімнати Нафти та скуштувати там чаю у вишуканій обстановці: перш ніж узяти чашку, він потер жовтуваті руки, зверху від мізинця порослі чорними волосинками, й з відвертим, навіть висловленим уголос схваленням став наминати пиріг, тонкі, вигнуті шматки якого були помережані шоколадними прожилками.
Розмова далі велася навколо П'єти, оскільки Ганс Касторп ніяк не міг од неї відірвати погляд, причому раз по раз звертався до пана Сеттембріні, намагаючись залучити його до критичного аналізу художнього твору, — хоча відраза гуманіста до цієї скульптурної окраси кімнати досить ясно читалася з виразу його обличчя, коли він обвертався в той бік: він сів спиною до кута кімнати, в якому та скульптура стояла. Надто вихований, щоб прямо сказати все, що думає, Сеттембріні обмежився зауваженням щодо неточностей у співвідношеннях та тілесних пропорціях, які суперечать життєвій правді; вони зовсім його не зворушують, оскільки допущені не через примітивне невміння, а зловмисно, через принцип, з чим Нафта зловтішно погодився. Звичайно, про технічну безпорадність годі тут говорити. Ми маємо зразок свідомого вивільнення духу, його емансипації від природного, прямої зневаги до природи, релігійно вмотивованої відмови від смиренного їй слідування. Та коли Сеттембріні заявив, що зневага до природи та до її вивчення може завести людство лише в глухий кут, і взявся, напротивагу безглуздій безформності, що насаджувалася мистецтвом середньовіччя та його наслідувачами пізніших епох, високопарно вихваляти греко-римську спадщину, класицизм, форму, красу, розум та радісне сприйняття життя, оскільки лише вони здатні посприяти людському поступу, в розмову втрутився Ганс Касторп та запитав, як же в такому разі бути з Плотіном, котрий, і це відомо, соромився власного тіла, та з Вольтером, який в ім'я розуму протестував проти «обурливого» лісабонського землетрусу? Недолуго? Це також було недолугим, та якщо добре поміркувати, то недолуге, з його погляду, варто було б назвати душевною шляхетністю, і недолуга ворожість готичного мистецтва до природи врешті так само шляхетна, як і протест Плотіна та Вольтера, адже в ній виражається те саме вивільнення з-під влади фатуму та факту, та сама свободолюбна гордість, яка не бажає коритися сліпій силі, а саме — природі...
Нафта зайшовся сміхом, що, як уже було сказано, дуже нагадував звук надтріснутої тарілки і закінчився спазмою кашлю. Сеттембріні з гідністю сказав:
— Ось бачите, своєю дотепністю ви шкодите здоров'ю нашого господаря й виявляєте невдячність за такий чудовий пиріг. І взагалі, хіба вам притаманна вдячність? До речі, вдячність я розумію як гідне використання одержаних дарів...
Та оскільки Ганс Касторп збентежився, Сеттембріні з чарівливою люб'язністю додав:
— Ми вже знаємо, інженере, що ви полюбляєте жарти. Але ваша манера дружньо кепкувати з доброчесности ніяк не ослабила мою впевненість у тому, що ви до неї дотримуєтесь. Ви, звичайно, знаєте, що коли дух виступає проти природи в ім'я гідности та краси людини, то такий бунт є шляхетним, але немає шляхетности в бунті, який, хоч прямо і не ставить собі за мету принизити та збезчестити людину, проте призводить до цього. Вам також відомо, які нелюдські жахи, яку кровожерливу нетерпимість породила епоха, котрій завдячує своїм походженням твір мистецтва за моєю спиною. Досить лише нагадати вам огидний тип інквізитора, криваву постать якого-небудь Конрада Марбурзького та його фанатичну ненависть до всього, що протистояло пануванню надприродного. Я гадаю, ви не будете визнавати меч та вогнище засобами любови до людства...
— Зате таким засобом, — додав Нафта, — очевидно, була машина, за допомогою якої Конвент очищав світ від поганих громадян. Усі церковні кари, в тому числі й вогнище, й відлучення, накладалися, щоб порятувати душу від вічної загибелі, чого не скажеш про пристрасть до винищення, яку виявили якобінці. Дозволю зауважити: будь-яке правосуддя, що вдається до катування та страт без віри в потойбічне життя, є звірячим нонсенсом. А стосовно знищення людини, то історія цього приниження є історією розвитку громадянського духу. Ренесанс, епоха Просвітництва, природничі та економічні вчення дев'ятнадцятого сторіччя зробили все, буквально, — все можливе, щоб сприяти такому приниженню, починаючи з новітньої астрономії, котра з центру всесвіту, поля борні бога та диявола за жадане творіння, зробила нічим не примітну крихітну планетку, й це поки що позбавило людину її величного становища в космосі, на яке, до речі, спиралась астрологія.