— Я завжди із задоволенням згадую нашу розмову у вас вдома за кавою, пане надвірний раднику, восени минулого року. Як тоді все випадково вийшло. Саме вчора, чи то вже було позавчора, я нагадав про це своєму братові...
— Ґаффкі сім, — сказав надвірний радник. — Останній аналіз. Хлопець ніяк не хоче одужувати. До того ж він ще ніколи мене так не терзав і не катував. Він, бачите, хоче їхати звідси й начепити на себе шаблю. Це ж просто хлоп'яцтво! Здіймає бучу через якийсь там рік із чверточкою, ніби простовбичив тут цілу вічність. Заявив, що поїде, хоч хай би там як, — він вам також таке говорить? Може, вже ви з ним якось побалакаєте, від свого імени, звичайно, й дайте йому доброго прочухана! Адже пропаде хлоп ні за цапову душу, якщо завчасно наковтається вашого милого туману тією своєю правою верхівкою легені. В такого забіяки й клепок небагато, але ви, як цивільний, як людина розсудлива, освічена, мали б управити йому мізки, щоб він не напоров дурниць.
— Та я намагаюся, пане надвірний раднику, — відповідав Ганс Касторп, не відволікаючись од своєї головної мети. — Намагаюся щосили, тільки-но він починає впиратися. Гадаю, він все-таки отямиться. Але, треба сказати, багато хто в нас на очах подає не найкращий приклад. Ось у чому біда. Постійно хтось від'їжджає, часто самовільно, без жодної на те підстави, від'їжджають на рівнину, а проводи влаштовують урочисті, мовби то справжній від'їзд, хіба ж то не спокуса для людини легкодухої. Ось якраз недавно... хто ж це недавно від'їхав? Так, одна пані з «хорошого» російського столу, мадам Шоша. Кажуть, поїхала в Дагестан. Ну, Дагестан — маю визнати, що не дуже обізнаний з тамтешнім кліматом, можливо, він навіть менше шкідливий, ніж на півночі, біля моря. Але це все-таки рівнина в нашому розумінні, хоча в Дагестані, здається, і є гори, на географії я не дуже знаюся. Як же там може жити недолікований хворий, якщо навколо ніхто не має ані найменшої уяви про найпростіші речі, не знає нашого порядку: як треба лежати, як заміряти температуру. До того ж вона все одно збирається повернутися, як сама мені сказала... Але чого, власне, ми завели про неї розмову?.. А, так, тоді ми зустрілися з вами в саду, пане надвірний раднику, якщо пригадуєте, точніше — ви нас зустріли, бо ми сиділи на лавці, я навіть точно знаю, на якій, міг би вам показати, тож ми сиділи й курили. Тобто курив лише я, мій брат чомусь не курить. Ви саме також курили, й ми ще обмінялися тоді своїми марками сигар, як я тепер пригадую, — ваші бразильські мені надзвичайно посмакували, але, мені здається, з ними треба бути обережним, як із норовистими жеребцями, а то таке станеться, як у вас після двох маленьких імпортних, коли вам груди розпирало й ви ледь були не догралися, — але раз усе обійшлося, то не гріх і посміятися. До речі, я нещодавно замовив собі з Бремена ще кілька сотень «Марії Манчіні», звик до цієї марки, дуже вона мені полюбилася. Щоправда, на неї відчутно піднялася ціна через мито та кошти на пересилку, так що, пане надвірний раднику, якщо ви мені днями знову продовжите термін, я, можливо, таки зраджу «Марію Манчіні» та перейду на якусь тутешню марку — у вітринах я бачив зовсім незлі сигари. А потім ми мали нагоду поглянути на ваші картини, я був просто вражений, як ви експериментуєте з олійними фарбами, я б ніколи на таке не наважився. Там був і портрет пані Шоша, де ви чудово передали її шкіру, маю сказати, я був просто в захопленні. Тоді я ще був незнайомий з моделлю, лише здаля, та чув прізвище. Потім перед самим її від'їздом я особисто з нею познайомився.
— Що ви кажете! — відгукнувся надвірний радник, абсолютно так само, якщо можна нагадати, як перед першим оглядом Ганса Касторпа, коли той повідомив його, що в нього окрім усього ще й підвищена тампература. Більше він нічого не сказав.
— Так, уявіть собі, — підтвердив Ганс Касторп. — За моїми спостереженнями, тут, нагорі, не так-то легко зав'язати знайомства, але в мене з пані Шоша в останній вечір усе відбулося якось само собою, за розмовою... — Ганс Касторп, зціпивши зуби, втяг у себе повітря. Голка шприца увійшла в тіло. — Ух! — видихнув він. — Напевне, в дуже важливий нерв випадково потрапили, пане надвірний раднику. Так, так, біль пекельний. Дякую, після масажу буде легше... за бесідою ми знайшли з вами спільну мову.
— Добре. То як же воно було? — запитав надвірний радник. Він запитував і кивав, як киває людина, що очікує особливо похвального відгуку й, спираючись на власний досвід, уже вкладає у своє запитання своєрідне підтвердження очікуваної похвали.
— Напевне, французька в мене сильно накульгувала, — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. — Та й звідки я можу її знати? Але в потрібний момент слова самі приходять на язик, так що ми якось порозумілися.
— Певна річ. Ну, й що? — повторив надвірний радник, викликаючи на відвертість. — Правда, гарненька?
Ганс Касторп стояв, розчепіривши ноги та лікті, і защібав комірець сорочки, задерши голову до стелі.
— Зрештою немає тут нічого нового, — сказав він. — Тижнями живуть на курорті двоє людей чи дві родини під одним дахом як чужі люди. Одного чудового дня знайомляться, переймаються симпатією й нараз дізнаються, що одне від'їжджає. Таке, на жаль, трапляється досить часто. Й тоді, звичайно, хочеться зберегти хоч якийсь зв'язок, почути одне про одного, — тобто листуватись. Але пані Шоша...
— Хм! А вона, очевидно, не хоче? — щиро розсміявся надвірний радник.
— Атож. І чути про це не хотіла. А вам вона ніколи не пише звідтіля?
— Боронь боже, — відповів Беренс. — Та їй таке й на думку не спаде. По-перше, через лінощі, а потім, як же вона має писати? Російською я читати не можу, в крайньому разі можу стулити зо два слова, але читати — ні-ні. Та й ви також. Ну, а французькою чи німецькою кішечка, правда, дуже мило нявкає, але з письмом вона потрапила б у скрутне становище. Орфографія, мій любий! Ні, юначе, тут ми з тобою маємо запастися терпінням. Адже час від часу вона сюди повертається. Це, так би мовити, питання техніки, темпераменту. Один кидається від'їжджати й мусить повертатись, інший зразу лишається настільки, що повертатися немає більше потреби. Якщо ваш брат у перших зараз поїде, то скажіть йому лише, що з великою вірогідністю ви самі ще застанете його тріумфальне повернення сюди.
— Але, пане надвірний раднику, як довго, на вашу думку, я...
— Не ви, а він! Унизу він пробуде менше, ніж був тут. Ось моя думка, і дуже прошу передати її йому, будьте ласкаві.
Приблизно таким чином велася їхня розмова, хвацько керована Гансом Касторпом, хоча результат був двозначним, а то й нікчемним. Адже про те, скільки треба ще перебути, щоб дочекатися повернення того, хто збирається достроково від'їхати, розмова була двозначна, а щодо зниклої пацієнтки — дорівнювала нулю. Ганс Касторп нічого про неї не знатиме, допоки їх розділяє таємниця часу й простору. Писати листів вона не буде, і він — теж... Зрештою, якщо подумати, то для чого воно йому потрібно? Хіба то не педантична умовність, не міщанська забобона вважати, буцімто вони мають листуватись, адже йому раніше здавалося, що й говорити їм не потрібно чи навіть небажано? Та хіба ж він з нею справді «розмовляв» у тому сенсі, в якому це розуміє освічений Захід, коли сидів поряд з нею в карнавальну ніч, хіба то не було скорше маренням уві сні чужинською мовою в не надто цивілізованій манері? Для чого ж тоді марнувати папір чи поштівки, як то він часом робив, посилаючи звістку додому, на рівнину, повідомляючи про мінливі результати обстежень? Хіба Клавдія не має права відмовитися від писання листів, завдяки тій свободі, яку надає їй хвороба? Говорити, писати — це справді чудова справа для республіканців та гуманістів, справа такого собі пана Брунетто Латіні, який написав книжку про чесноти та вади, й надав флорентійцям необхідного блиску, навчивши їх ораторської майстерности та мистецтва керувати своєю республікою за законами політики...