Тепер на мигах було висловлено бажання підкріпитися. Дехто запропонував відійти подалі від того місця, де особливо сильно гуркотіло, й перекусити без перенапруження слуху, а не так, буцімто вони глухонімі. Та довелось погодитися з тим, що Пеперкорн був зовсім іншої думки. Він похитав головою, декілька разів тицьнув донизу вказівним пальцем, подерті губи насилу розтулилися й промовили «тут»! Що вдієш? У таких організаційних питаннях рішення приймав він, оскільки був господарем і розпорядником. А вплив його незвичайної особистости був настільки сильним, що навіть якби і не він був, як зазвичай, ініціатором прогулянки та верховодою, все одно всі підкорились би його волі. Люди такого формату завжди поводились і поводитимуться тиранічно та авторитарно. Мінгер висловив бажання вечеряти біля самого водоспаду, під гуркіт вод, такою була його владна примха, й тим, хто не хотів залишитися осторонь, довелося на це пристати. Більшість мандрівців були невдоволені. Сеттембріні, переконавшись, що людський обмін думками та демократично визначена розмова чи навіть дискусія зараз неможливі, звичним жестом відчаю та покірности підняв руку та махнув нею над головою. Малаєць поквапно виконав наказ свого господаря. Біля скелястої стіни він поставив два складаних крісла, привезених з «Берґгофа» для мінгера та мадам. Потім розстеливши біля їхніх ніг скатертину, виклав на неї вміст кошика: кавові горнятка, склянки, термоси, тістечка, вино. Всі запоспішались одержати свою порцію. Потім мандрівці розсілися на валунах, на поруччі вздовж стежки і, тримаючи в руках горнятка з гарячою кавою, а на колінах тарілку з тістечком, мовчки взялися до їжі під ревище водоспаду.
Піднявши комір пальта та поклавши поряд із собою капелюха, Пеперкорн пив портвейн із срібного келиха з монограмою й спорожнив його не один раз. Раптом узявся говорити. Дивовижна людина! Неможливо було уявити, що він чує власний голос, а решта й поготів, ніхто не міг розібрати жодного слова з його тиради, яка, хоч і була ним проголошена, але не набула розголосу. Він усе-таки підняв указівний палець правої руки, в якій тримав келих, і простяг ліву трохи вбік, розтуливши долоню; всі бачили, як рухається королівське обличчя, як рот промовляє слова, що залишалися безгучними, мовби він проголошував їх у безповітряному просторі. Всі були переконані, що Пеперкорн тут-таки припинить це безглузде заняття, й знічено посміхалися, та він говорив собі далі, кидаючи нечутні слова в прірву гуркоту, що засмоктував довкруг усі звуки, супроводжуючи промову відпрацьованими жестами лівої руки, якими, звичайно, закликав до уваги й мовби приковував до себе слухачів; його стомлені, бляклі, неприродно розширені очиці під важкими монументальними зморшками чола переходили від одного до іншого, і той, до кого він цієї миті звертався, був змушений кивати головою та, здивовано здибивши брови й розтуливши рота, підносити руку до вуха, так ніби це хоч трохи могло допомогти в тому безнадійному становищі, в якому він опинився. Потім голландець навіть підвівся. Тримаючи в руці келих, він височів серед скель у пожмаканому дорожному пальті, з піднятим коміром, без капелюха, в ореолі пломенистих пасом сивого волосся над чолом з ідольськими зморшками, риси його обличчя енергійно рухалися, великим і вказівним пальцями він показував з повчальним виглядом своє «кільце», виставивши решту пальців зі списоподібними нігтями, ніби доповнюючи цим жестом свій німий тост. За його обличчям та рухами губів можна було відгадати слова, які присутні вже звикли чути від нього: «Чудово» й «Закінчено» — на цьому промова й завершилася. Всі бачили його похилену голову, бачили гіркоту роздертого рота, образ чоловіка-страдника. Та опісля знову заквітла на щоці виразна життєрадісна ямочка, що приховувала в собі сибаритське лукавство, підібганий у шаленому танці одяг, священне безпутство поганського жерця. Він підняв келих, описав ним півколо перед обличчями гостей і за два-три ковтки осушив його, закинувши голову так, що було видно дно келиха. Потім величним жестом простяг його малайцеві, а той, притиснувши до грудей руку, шанобливо прийняв посудину, — і Пеперкорн дав знак, що час збиратися.
Всі вдячно поклонилися й поквапились виконати розпорядження. Ті, хто сидів навпочіпки, схопилися на ноги, інші злізли з поруччя. Хирлявий малаєць у циліндрі та пальті з хутряним коміром, поквапно зібрав рештки їжі та посуд. Тією самою вервечкою, якою мандрівці йшли сюди, ввесь гурт повернувся вологою, засипаною глицею стежкою, крізь обплетений лишайником спотворений ліс на дорогу, де на них чекали екіпажі.
Тепер Ганс Касторп сів разом з господарем та його супутницею, навпроти них, поряд зі щиросердим Ферґе, якому все високе було чужим. На зворотному шляху в першому ландо панувала майже суцільна мовчанка. Мінгер сидів, склавши долоні на пледі, яким були накриті його коліна та коліна Клавдії; його нижня щелепа відвисла. Перед вузькоколійкою та струмком Сеттембріні та Нафта висіли з екіпажу й попрощалися. Везаля, що залишився сам у другому ландо, довезли звивистою під'їзною алеєю до входу в санаторій, де учасники прогулянки розійшлися.
Можливо, тієї ночі сон Ганса Касторпа був особливо чутливим завдяки якійсь внутрішній нашорошеності, про яку його душа нічого не відала, та було достатньо невеликого відхилення від звичного нічного спокою берґгофського дому, ледь уловної тривоги, майже непомітного струсу підлоги, спричиненого віддаленою біганиною, щоб він нараз прокинувсь та сів у ліжку. Насправді він прокинувся значно раніше, ніж у двері постукали, а це трапилося десь на початку третьої. Він зразу відгукнувся зовсім не сонним голосом, а енергійно, з повною присутністю духу. Ганс Касторп упізнав високий, ламкий голос однієї з сестер, яка передала йому прохання пані Шоша негайно спуститися на другий поверх. З подвійною рішучістю він гукнув, що зараз буде, схопився, за мить одягнувсь, рукою відкинув з чола волосся й, не кваплячись і не прискорюючи крок, спустився сходами, здогадуючись про те, що сталося, лише не знаючи, як воно сталося.
Двері до вітальні Пеперкорна були прочинені, так само і наступні двері — до його спальні, там горіли всі лампи. Він побачив обох лікарів, старшу сестру фон Мілендонк, мадам Шоша та камердинера малайця. Останній був одягнений не як завжди, а в своєрідному національному строї: на ньому була куртка в широку смужку з широкими рукавами, довга як сорочка, й спідниця замість штанів, а на голові — гостроверха шапка з жовтого сукна, на грудях висіло намисто з амулетів. Малаєць стояв, не рухаючись, схрестивши руки, ліворуч від узголів'я ліжка, в якому Пеперкорн лежав горілиць, простягти руки поверх ковдри. Збліднувши, Ганс Касторп окинув поглядом цю сцену. Клавдія Шоша сиділа до нього спиною, на низькому кріслі, в ногах ліжка, спираючись ліктями на стьобане пальто, обхопивши долонею підборіддя, притиснувши пальці до нижньої губи, і дивилася своєму супутникові в обличчя.
— Добривечір, мій хлопче, — сказав Беренс, який стоячи стишеним голосом розмовляв з доктором Кроковскі та старшою сестрою, й сумно кивнув, смикнувши сивими вусиками. Він був у лікарняному халаті, без комірця, та у вишитих нічних пантофлях, з нагрудної кишені стирчав стетоскоп. — Нічого не вдієш, — додав він пошепки. — Чиста робота. Підійдіть. Погляньте на нього оком знавця. Ви маєте погодитись, що тут лікарському мистецтву робити вже нічого.
Ганс Касторп навшпиньки підійшов до ліжка. Погляд малайця невідступно стежив за ним, причому голови він не повертав, так що було видно білки очей. Зиркнувши на пані Шоша, Ганс Касторп відзначив, що вона не звертає на нього жодної уваги, й став біля ліжка в типовій для нього позі, спираючись на одну ногу, склавши руки на животі, опустивши голову не прямо, а ледь набік, і заглибився в шанобливо-задумливе споглядання. Пеперкорн лежав під червоною шовковою ковдрою, у вовняній сорочці, в якій Ганс Касторп так часто його бачив. Руки мінгера посиніли, частково і обличчя. Це його дуже спотворювало, хоча королівські риси все ще залишалися такими самими. Ідольські зморшки на високому чолі в оточенні сивого пломенистого волосся, — чотири-п'ять горизонтальних зморшок, що потім під прямим кутом спускалися до скронь, глибоко залягли, врізані звичним напруженням усього життя, й при заплющених повіках вирізнялися навіть тепер, коли настав спокій. Роздерті губи з виразом гіркоти були ледь розтуленими. Синюваті плями свідчили про раптовий крововилив, спричинений насильницьким загальмовуванням життєвих функцій.