— Ти вже говориш «людство», як Сеттембріні.
— Так, як він, але трохи інакше. Людство треба приймати таким, яким воно є, воно й так потрясаюче. Я часто з симпатією думаю про халдеїв, коли ось так лежу та дивлюся на планети, на ті, які їм також були відомі, адже всіх планет, незважаючи на свою дотепність, вони таки не знали. Але ті, яких не знали вони, я також не можу побачити; Уран же відкрили за допомогою телескопа ще зовсім недавно, сто двадцять років тому.
— Недавно?
— Я кажу «недавно», якщо не заперечуєш, у порівнянні із зірками, які відкрили три тисячі років тому. Але коли я тут лежу та дивлюся на планети, то й ці три тисячі років стають «недавнім» минулим, і я з симпатією думаю про халдеїв, адже вони також на них дивилися та робили різні здогади, от це і є людство.
— Нехай і так, але у своїх думках ти береш надто високо.
— Ти кажеш «високо», а я кажу «з симпатією» — то вже як хто хоче. Але до того часу, коли сонце увійде у знак Терезів, десь місяців через три, день стане настільки коротким, що тривалість дня і ночі зрівняється, а дні і далі будуть скорочуватися, аж до Різдва, це тобі відомо. Але ти, будь ласка, подумай над таким: у той час, коли сонце проходить через зимові знаки зодіаку, Козерога, Водолія, Риб, дні знову стають довшими! І тоді знову настане точка весняного рівнодення, в трьохтисячний раз з часів халдеїв, і дні в новому році знову будуть довшати, аж поки не прийде початок нового літа.
— Ну, звичайно.
— Але ж це просто знущання! Взимку дні починають довшати, а коли настає найдовший день у році, двадцять перше червня, початок літа, то літо вже котиться донизу, дні коротшають і йдеться до зими. А ти кажеш «звичайно», та якщо абстрагуватися від твого «звичайно», то просто лячно стає, хочеться за щось судомно вхопитися. Ніби хтось навмисно так улаштував, що з приходом зими по суті починається весна, а з приходам літа — осінь... Так, ніби Уленшпіґель водить тебе колом за носа, до певної точки, яка знову ж таки є поворотом, і так ціле коло самих поворотних точок. Але з чого ж складається коло, як не з самих точок повороту, позбавлених тяглости, адже кривизну не виміряєш, у неї немає постійности напряму, тож і виходить, що вічність — це не ввесь час «прямо» та «прямо», а «по колу» й «по колу», справжнісінька карусель.
— Годі вже про це.
— Свято сонцевороту! — вигукнув Ганс Касторп. — Літній сонцеворот! Вогнища на пагорбах і всі, взявшись за руки, танцюють навколо палаючого вогню! Я ніколи цього не бачив, але чув, що так роблять прості люди, люди від землі, так зустрічають вони першу літню ніч, з якої починається осінь, полудень та зеніт року, звідки знову йде спуск — вони танцюють, кружляють та радіють. Чого вони радіють у своїй простоті, можеш мені пояснити? Чому так невтримно веселяться? Може, через те, що далі шлях іде донизу, до мороку, чи, може, тому, що дотепер він ішов догори і якраз настав поворот, неминуча точка повороту, розпал літа, найвищий злет, коли до шаленої радости додається печаль. Я кажу так, як воно є, тими словами, які спадають мені на думку. Це сумовиті радощі й радісний сум. Ось чому простий люд так радіє й танцює біля вогнищ, це все з відчаю, якщо хочеш так сказати, на честь безконечного знущання, яке полягає в колі вічности без постійности напряму, де все повертається знову.
— Я зовсім не хочу так сказати, — пробурчав Йоахим, — будь ласка, нічого на мене не звалюй. Надто широкими темами переймаєшся ти ввечері під час лежання.
— Можливо, я не збираюся заперечувати, що ти з більшою користю займаєшся російською граматикою. Сподіваюся, незабаром досконало знатимеш цю мову. Велика перевага для тебе, якщо, не дай Господи, почнеться війна.
— Не дай Господи? Ти говориш як цивільна людина. Війна є необхідною. Якби не війни, сказав Мольтке, світ швидко б загнив.
— Так, до цього він має великий нахил. Маю з тобою погодитися, — почав був Ганс Касторп, збираючись знову перевести розмову на халдеїв, які також вели війни та завоювали Вавилонію, хоча й були семітами, тобто майже євреями, але тут брати майже водночас помітили, що двоє добродіїв попереду обернулися, зацікавившись їхньою розмовою, і навіть перервали свою бесіду. То було на головній вулиці, між курзалою та готелем «Бельведер», на зворотньому шляху до «Села». Долина пишалася, убрана в ніжні, легкі, веселі шати. Повітря було чудове. Чиста, суха, осяяна сонцем атмосфера повнилася симфонією витонченого аромату польових квітів.
Один із чоловіків був їм незнайомий, другий виявився Лодовіко Сеттембріні; та італієць чи то їх не впізнав, чи зустріч з ними була йому небажаною, бо поквапно відвернувся і знову, жестикулюючи, заглибився в бесіду зі своїм супутником, причому навіть прискорив крок. Коли ж брати, наздогнавши його, весело поклонилися, він зробив вигляд, що приємно подивований, вигукнув «sapristi!» та «хай йому грець, це ви!», хотів тепер затриматися та пропустити хлопців уперед, чого вони не зрозуміли, тобто не помітили, оскільки не бачили в його маневрі жодного сенсу. Щиро радіючи зустрічі з італійцем, з яким уже давно не бачилися, вони зупинились потиснути йому руку та, цікавлячись його здоров'ям, із шанобливим чеканням поглядали на його супутника. Так вони змусили Сеттембріні зробити те, чого він, очевидно, хотів би краще не робити, хоча це здавалося їм абсолютно звичайним та природним учинком, а саме — їх познайомити. Знайомство відбулося, можна сказати, буквально на ходу — італієць, не зупиняючись, поєднуючим жестом разом із жартівливим зауваженням відрекомендував обох панів і лише на мить пригальмував, щоб дати їм можливість, нахилившись, потиснути один одному руки.
Виявилося, що незнайомець — на вигляд, приблизно того ж віку, що й Сеттембріні — його сусід, другий квартирант дамського кравця Лукачека, й що прізвище його Нафта, наскільки могли розібрати хлопці. То був маленький худорлявий чоловічок з поголеним обличчям такої разючої, хотілося б навіть сказати — гострої, майже їдкої потворности, що брати були просто вражені. Все в ньому здавалося гострим: і гачкуватий ніс, який одразу впадав у вічі, й вузький зціплений рот, і погляд світло-сірих очей за товстими скельцями окулярів у тонкій оправі, й навіть мовчання, яке він зберігав, із чого випливало, що й мова його так само гостра й логічно послідовна. Він був, як тут було заведено, без капелюха та без пальта, але вишукано вдягнений: темно-синій у білу смужку фланельний костюм гарного модного покрою. Як з'ясували хлопці, обвівши його допитливим світським поглядом і зіткнувшись з таким самим, але ще швидшим та проникливішим поглядом маленького Нафти, який оглянув їх з ніг до голови. Якби не грація та гідність, з якою Лодовіко Сеттембріні вмів носити свій ворсяний сурдут та картаті штани, він невигідно виділявся б серед цього вишуканого товариства. Та про це не могло бути й мови, до того ж картаті штани були бездоганно випрасувані і, якщо не надто приглядатися, здавалися майже новими, — безперечно, тут доклав руку господар квартири, як зразу вирішили брати. Якщо за добротністю та світськістю костюма потворний Нафта стояв ближче до хлопців, ніж до свого сусіда по квартирі, то, окрім спільного для обох зрілого віку, було ще щось таке, що рішуче відрізняло мешканців будинку Лукачека від двох наших юнаків. Про що найбільш наочно свідчив колір обличчя обох пар: в однієї — смаглявий та цегляно-червоний від засмаги, в другої — блідий. Йоахим за зиму зовсім побронзовів, обличчя ж Ганса Касторпа під білявим, розділеним на проділ волоссям пашіло червоною трояндою; тоді як римська блідість пана Сеттембріні, що пасувала до його чорних вусів, ніяк не зникала під дією гірського сонця, а його товариш, хоча й білявий чи, скорше, з попелястим, металічно-безбарвним волоссям, зачесаним зі спадистого чола назад через усе тім'я, — також вирізнявся матовою білизною шкіри темноволосих рас. Двоє з чотирьох спиралися на ціпочки, а саме Ганс Касторп та Сеттембріні, Йоахим вважав, що йому, як майбутньому військовому, це не пасує, а Нафта, після того, як його відрекомендували, негайно знову заклав руки за спину. Вони були маленькі й ніжні, як, зрештою, і його ніжки, одначе цілком співмірні з поставою. Те, що він видавався простудженим та сухувато покашлював, уваги не привертало.