Деякі мешканці «Берґгофа» вивчали есперанто й хвальковито намагались порозумітися за столом з допомогою цього штучного мовного покруча. Ганс Касторп похмуро позирав на них, хоча в душі вважав, що це ще не найгірші. Віднедавна в санаторії з'явилася група англійців, які запровадили своєрідну гру, що полягала всього-на-всього ось у чому: один з учасників питав: «Did you ever see the devil with a night-cap on?»[105] — на що той, що сидів поряд, відповідав: «No! I never saw the devil with a night-cap on»[106], і ставив те саме запитання наступному, й так безперервно по колу. Це було просто нестерпно. Але на душі в Ганса Касторпа ставало ще гірше, коли він бачив любителів розкладати пасьянси, їх можна було помітити скрізь, у будь-якому кутку та в будь-яку годину дня. Адже пристрасть до цього заняття нещодавно розгорілася серед пацієнтів з такою силою, що ввесь дім перетворився буквально на картярський вертеп, і Ганс Касторп просто жахався цього, тим більше, що часом сам ставав жертвою зарази й, можливо, захоплювався пасьянсом більше, ніж усі інші. Найбільше був йому до вподоби пасьянс «одинадцять». Карти, відібрані як при грі у віст, розкладаються в три ряди, по три карти в кожному, і ще дві карти, що разом становлять одинадцять очок, а також три фігури, якщо вони лежать відкритими, й ці три ряди покриваються знову й знов, поки пощастить і розійдеться вся колода. Здавалося неймовірним, щоб таке просте заняття могло виявитися настільки привабливим і могло буквально причарувати людину. І все-таки Ганс Касторп, за прикладом багатьох, випробував на собі цю можливість упасти в забуття, але займався розкладанням пасьянсів похмуро насупившись, адже збоченість ніколи не буває веселою. Мимоволі Ганс Касторп скорявся витівкам картярського біса та щасливого випадку, який часом у ледь примітному мареві хисткого щастя, з самого початку викидав дві карти, що складали одинадцять очок, а також три фігури — валета, дзвінку та короля, так що колода розходилася раніше, ніж було завершено третій ряд (скороминущий тріумф, що лоскотав нерви спокусою нових спроб); а потім знову, до дев'ятої чи десятої карти зникала будь-яка можливість викласти нову, й певний шанс на успіх в останню мить випаровувався); проте Ганс Касторп розкладав цей пасьянс скрізь та в будь-яку годину дня, вночі під зірками, вранці в самій піжамі, за столом і навіть уві сні. Йому ставало лячно від власної одержимости, та він розкладав знову. Проте якось пан Сеттембріні своїм візитом перешкодив йому, адже саме такою здавна була його місія.
— Accidenti[107] — вигукнув він. — Ви на себе розкладаєте карти, інженере?
— Ну, не зовсім, — відповів Ганс Касторп. — Я просто так розкладаю, борюся з абстрактною випадковістю. Мене інтригують її примхливі вибрики, її улесливість і водночас незбагненна ворожість. Сьогодні вранці, коли я встав, пасьянс вийшов тричі підряд, один раз — з двома рядами, а це вже рекорд. Вірите чи ні, але я розкладаю тридцять другий раз і жодного разу не дійшов навіть до половини колоди.
Сеттембріні поглянув на нього смутними чорними очима, як то вже частенько траплялося за ці роки.
— Принаймні, я бачу, що ви дуже заклопотані, — сказав він. — Здається, не зможете втішити мене з моїми гризотами, не проллєте бальзам на мій душевний розлад, який мене мучить.
— Розлад? — перепитав Ганс Касторп, далі розкладаючи карти...
— Мене дуже бентежить міжнародне становище, — зітхнув масон. — Балканська спілка відбудеться, всі одержані мною відомості це підтверджують. Росія розгортає гарячкову діяльність, і вістря цієї комбінації скероване проти Австро-Угорської монархії, без її розгрому неможливо здійснити жодного пункту російської програми. Тепер ви розумієте мої сумніви? Я ненавиджу Відень, вам це відомо. Але невже через це маю надавати внутрішню підтримку Сарматській деспотії, яка збирається роздмухати пожежу війни на нашому благородному континенті? А з іншого боку, принаймні тимчасове дипломатичне співробітництво моєї країни з Австрією я пережив би як ганьбу. Все це справи сумління, які...
— Сім і чотири, — пробурчав Ганс Касторп. — Вісім і три, валет, дзвінка, король. Справа рухається. Ви приносите мені щастя, пане Сеттембріні.
Італієць замовк. Ганс Касторп відчував на собі погляд його чорних очей, сповнений розумної та моральної сили, він покоївся на ньому з глибокою печаллю, а той ще якийсь час уперто розкладав пасьянс, і лише по тому, підперши щоку рукою, з виглядом удаваної невинности, як дитина, що нашкодила, присоромлено підвів очі на свого наставника, що стояв перед ним.
— Ваші очі, — промовив він, — намагаються приховати ваш стан, про який вам усе чудово відомо.
— Placet experiri, — зухвало відповів Ганс Касторп, і пан Сеттембріні пішов, після чого, залишившись на самоті, хлопець іще довго сидів за столом у своїй білій кімнаті, підперши голову рукою, не торкаючись карт; приголомшений до глибини душі, він розмірковував про загрозливе й двозначне становище, в якому, на його думку, опинився світ, і про ту огидну усмішку злого духа та мавпячого бога, в чиїй сліпій та нестримній владі опинилися люди й чиє ім'я було «демон тупоумства».
Лихе, апокаліптичне ім'я, прямо призначене для того, щоб збуджувати потайну тривогу. Ганс Касторп сидів і розтирав долонею лоба та груди. Його охопив страх. Здавалося, «все це» добром не скінчиться, обернеться катастрофою, обуренням терплячої природи, громом та блискавкою, ураганом, який усе очистить і зруйнує чари, що скували цілий світ, зірве життя з «мертвої точки» й улаштує будь-якому застою Страшний суд. Як ми вже казали, йому хотілося втікати, але, на щастя, начальство стежило за ним «пильним оком», уміло читало з його обличчя й тому прагнуло відволікти новими, плідними гіпотезами.
Професійним тоном лікарі оголосили Гансові Касторпу, що нарешті з'ясували причину нестійкости його температурних показників, причину, добутися до якої, за їхніми вченими міркуваннями, буде настільки нескладно, що одужання та законний від'їзд на рівнину може стати фактом близького майбутнього. Серце хлопця, збуреного найсуперечливішими почуттями, шалено калатало, коли він простяг руку, щоб у нього взяли кров. Моргаючи та ледь збліднувши, захоплено дивився він на власний чудовий, життєдайний сік рубінового кольору, що швидко заповнював мензурку. Цю маленьку, але важливу за своїм значенням операцію провів сам надвірний радник, якому асистували доктор Кроковскі та одна сестра-жалібниця. Потім проминуло декілька днів, протягом яких Ганс Касторп переймався питанням про те, як поводитиметься віддана ним кров уже на відстані від нього, під наглядом науки.
Звичайно, ще нічого не могло вирости, казав надвірний радник напочатку. На жаль, досі ще нічого не виросло, казав він згодом. Проте таки настав ранок, коли він підійшов до Ганса Касторпа, який на той час уже сидів за «хорошим» російським столом, на верхньому його кінці, там, де колись сидів його великий побратим; надвірний радник з пишномовними привітаннями сповістив, що в одній з культур усе-таки однозначно встановлена наявність ланцюгового кока. Тепер це проблема теорії ймовірности — інтоксикацію організму можна пояснити безперечно наявним невеликим туберкульозним процесом або стрептококами, які також у невеликій кількості присутні в організмі. Він, Беренс, повинен ґрунтовніше й триваліше зайнятися цим питанням. Культура розвинулася ще недостатньо. Він показав її Гансові Касторпу в лабораторії: червоне желе з крови, в якому було видно сірі цятки. То якраз і були коки. (Але коки, як і туберкульозні палички, є в кожного віслюка, і якби не з'явилися відповідні симптоми, цьому фактові не варто було надавати жодного значення).