Й ось, поза його тілом, під наглядом науки, кров, що витекла з нього, продовжувала виправдовувати покладені на неї надії. Й таки настав ранок, коли надвірний радник схвильовано й пишномовно повідомив, що не лише на одній культурі, але й на решті все-таки виросли коки й навіть великими скупченнями. Важко сказати, чи то лише стрептококи; але тепер більш ніж імовірно, що від них залежать і явища інтоксикації, хоча, звичайно, невідомо, яка частка належить наявному туберкульозові, на який він, безперечно, хворів і ще не зовсім вилікувався. Який же з цього випливає висновок? Курс стрептовакцини! Прогноз? Винятково сприятливий — тим більше, що спроба такого лікування не пов'язана з жодним ризиком і в жодному разі не може зашкодити. Адже сироватку буде виготовлено з крови самого Ганса Касторпа, то при ін'єкціях в організм не потраплятиме жодних хвороботворних речовин, окрім тих, що там і так уже є. В гіршому випадку лікування не принесе користи, дасть нульовий результат, але оскільки пацієнт усе одно має залишатися тут, то хіба можна назвати такий результат «гіршим випадком»?
Звичайно, ні, Ганс Касторп не став заперечувати й погодився пройти курс лікування, хоча вважав його сміховинним та принизливим. Ці щеплення себе собі самому здавалися йому якимось огидним і похмурим збоченням, якоюсь інцестуозною гидотою, злиття себе з самим собою, по суті безплідною та безнадійною затією. Принаймні, так розмірковував цей напівосвічений іпохондрик; але в тому, що стосується безплідности, він виявився цілком правим. Лікування тривало тижнями. Часом здавалося, що воно навіть шкодить, що, звичайно, було неправильно, а часом — що йде на користь, і це також потім виявилося хибним. Результат звівся до нуля, хоча відкрито про це не було сказано й привселюдно не оголошувалося. Нова затія закінчилась нічим, і Ганс Касторп далі розкладав пасьянси — тет-а-тет з тим демоном, нестримне панування якого віщувало якийсь жахливий кінець.
Багатство шляхетних звуків
Яким же було те досягнення, та новинка адміністрації санаторію «Берґгоф», що допомогла нашому багаторічному другові позбутися пристрасти до карт і затягла його до іншого, по суті не менш своєрідного захоплення? Заворожені таємничими чарами предмета цього захоплення, ми готові до оповіді, просто прагнемо про все розповісти.
Якось зайшла мова про збільшення кількости розважальних апаратів великого салону, це питання було розглянуте й вирішене в надрах санаторного управління, яке невтомно дбало про благо пацієнтів, причому ми, не вважаючи себе уповноваженими вираховувати витрати вищого керівництва цього закладу, що, безперечно, заслуговувало найвищих рекомендацій, усе-таки маємо визнати його беззаперечну щедрість. Отже, йдеться про якусь дотепну цяцьку на кшталт стереоскопа, калейдоскопа, підзорної труби чи кінематографічного барабана? Звичайно — але й не зовсім. Адже, по-перше, той апарат, який пацієнти застали підключеним у салоні, був зовсім не оптичним, а акустичним; а по-друге, за класом, рангом та рівнем він стояв незрівнянно вище від усіх отих легковажних атракціонів, з якими годі було його порівнювати. То була не дитинна одноманітна іграшка, яка обридає так скоро, що людина за три тижні до неї навіть не підходить. То був своєрідний ріг достатку, з якого можна було черпати веселі та душевно тужливі мистецькі насолоди. То був музичний апарат. То був грамофон.
Нас дуже непокоїть, щоб це слово не було сприйняте, мов щось недостойне чи відстале, адже з ним можуть бути пов'язані уявлення, спричинені застарілою формою істинного досягнення, яке відкривається перед нами в мріях, досягнення, що через невпинні спроби підкорити техніку музам мало в своєму розвитку сягнути шляхетної досконалости. Шановні друзі! Ні, це не була та вбога скринька з ручкою, диском та голкою, який здавався ніби доважком до безформного рупора, що нагадував трубу з латуні і колись із ресторанної стійки гугнявим ревом радував слух невибагливих відвідувачів. Прямокутної форми матово-чорна скринька з промореного дерева, поєднана шовковим шнуром з електричною розеткою в стіні, встановлена на спеціальному столику, своєю скромною вишуканістю вже нічим не нагадувала той колишній, грубий і допотопний прилад. Ви відчиняли вишукану звужену кришку, яку внутрішня латунна підпірка автоматично підтримувала в нахиленому стані; в плескатому заглибленні був обтягнений зеленим сукном диск із нікелевими краями та нікелевим штифтом, який міг обертатися, на штифт ви настромлювали ебонітову платівку з отвором посередині. Праворуч був регулятор швидкости з цифрами, який нагадував годинник, ліворуч невеличкий важіль, за допомогою якого ви запускали диск або зупиняли його; ліворуч і позаду мався ще один важіль, але довший, він був рухливий, вигнутий, нікельований, з плескатим кружком мембрани на кінці, де на маленьких поручиках кріпилася голка. Спереду були двостулкові дверцята, які відчинялись, а за ними було видно конструкцію з чорного дерева, що нагадувала жалюзі й складалася з косих планок — ото й усе.
— Це найсучасніша модель, — оголосив надвірний радник, що також зайшов до кімнати. — Останнє досягнення техніки, діти мої, та-таки, перша кляса, краще не бува. — Він промовив ці слова надзвичайно комічно, ніби малограмотний крамар, що вихваляє свій товар. — Це не апарат і не машина, — вів він далі, при цьому дістав зі строкатої бляшаної коробочки голку та вставив її. — Це музичний інструмент, Страдіварі, Ґварнері, тут панує гармонія резонансів та звукових коливань надзвичайної вишуканости! Ця модель називається «Поліґімнія», ось тут написано, на внутрішній стороні кришки. Німецьке виробництво, знаєте. Такі речі ми робимо краще за всіх. Вірність музичному началу в сучасній механізованій формі. Німецька душа up to date[108]. А ось вам і література! — закінчив він, показуючи на стінну шафку, в якій рядами стояли грубі альбоми. — Я передаю вам увесь цей скарб, насолоджуйтеся стільки завгодно, але я залишаю його під захистом публіки. Давайте спробуємо одну з платівок, нехай вона залунає.
Пацієнти гаряче пристали на його пропозицію, й він дістав із шафки одну з чарівних книжок з їхнім німуючим змістом, погортав важкі сторінки з картонними кишеньками, дістав з такої кишеньки одну платівку з кольоровою наклейкою й поставив. Одним рухом він запустив диск, зачекав дві секунди, поки він став обертатися з потрібною швидкістю, потім обережно помістив кінець металевого важеля на край платівки. Почувся ледь чарапливий шум. Коли він опустив кришку, в ту мить крізь прочинені двостулкові дверцята, крізь щілини жалюзі, ні, наче з усього корпусу скриньки вирвалося багатоголосся інструментів, весела, гучна, наполеглива мелодія, перші жваві такти однієї з увертюр Оффенбаха.
Всі слухали, роззявивши роти та посміхалися. Просто не вірилося власним вухам, настільки чисто й природно звучали колоратури дерев'яних духових інструментів. Скрипка, що сама вела прелюд, здавалася чимось фантастичним. Було чутно удари смичка, тремоло грифа, солодкаво-ковзливі переходи з однієї позиції на іншу. Врешті скрипка знайшла мелодію вальсу «Ой, я втратив її». Оркестр легко підтримував своїми гармоніями скрадливий мотив, який потім був переможно підхоплений усім ансамблем і повторений як багатоголосе tutti. Звичайно, все це звучало не так, якби в кімнаті грала справжня капелла. Сам звук, зрештою, не був спотвореним, але ослабленим, він був наче в перспективі; і здавалося, ніби, — дозволю собі тут порівняння, запозичене зі сфери зорових вражень, — ніби розглядаєш картину через перевернутий бінокль і бачиш її віддаленою та зменшеною, причому ані чіткість малюнка, ані ясність барв від цього анітрохи не потерпають. У момент виконання музичний твір, такий яскравий та іскрометний, поставав перед слухачами з усією своєю дотепністю та винахідливою легковажністю. Фінал, вельми пустотливий, що починався з комічно нерішучого галопу, поступово перейшов у канкан. Здавалося, що сидиш у театрі, і на сцені вимахують циліндрами, підкидають колінця, задирають спіднички; потім танець з недолугою врочистістю мовби й закінчивсь, але все ніяк не міг закінчитися. Потім обертальний механізм сам по собі клацнув. То був кінець. Усі щиро заплескали в долоні.