Уранці Ганс Касторп дуже рано з'явивсь у салоні, ще до сніданку, й дав можливість баритонові зі скриньки під акомпанемент арфи заспівати «Охоплю поглядом я благородне коло», а сам сів у крісло та склав руки. Арфа звучала зовсім природно, з усією своєю своєрідністю, анітрохи не спотворено й не ослаблено, її акорди долинали зі скриньки так само вільно та правдоподібно, як і людський голос, що чітко промовляв слова, то посилюючись, то затихаючи. То було просто дивовижно. Потім Ганс Касторп поставив дует із сучасної італійської опери, і йому здалося, що не буває на світі нічого ніжнішого, ніж оце скромне й гаряче почуття, наближення, яке ввесь час наростало між світової слави тенором, так щедро представленим в альбомах, та прозорим як кришталь, чарівним, невеликим сопрано, коли тенор промовляв слова: «Da mi il braccio, mia piccina»[111], — а вона поквапно відповідала йому простодушною, коротенькою фразою, такою співучою та солодкою...
Ганс Касторп здригнувся, за ним прочинились двері. То був надвірний радник, що зазирнув до салону; в своєму білому лікарському халаті, зі стетоскопом, що стирчав з кишені, якусь мить він постояв на порозі, тримаючись за ручку дверей, потім кивнув дослідникові платівок. Той через плече так само відповів кивком, після чого синьощоке обличчя шефа, з нерівно здибленими вусиками, зникло й двері зачинились, а Ганс Касторп повернувся до своєї невидимо співучої пари закоханих.
Протягом усього того дня, по обіді, після вечері, в салоні, де господарював Ганс Касторп, змінювалася найрізноманітніша публіка, — якщо його самого зараховувати не до слухачів, а до тих, хто приносить слухачам задоволення. А він особисто був схильний саме так дивитися на цю справу, й мешканці санаторію його підтримали, з самого початку мовчки визнавши його за охоронця та розпорядника цим суспільним скарбом — посада, на яку він сам себе призначив. Їм таке визнання нічого не коштувало: адже коли обожнюваний тенор, що дарував світові щастя, танув і сяяв, виливаючи душу в кантиленах та віртуозно імітуючи пристрасть, ці люди, незважаючи на своє легковажне захоплення, яке вони гучно виражали, все-таки любови до музики не відчували та були ладні передати турботу про влаштування цього задоволення будь-кому. Й саме Ганс Касторп узявсь утримувати в порядку довірене йому платівкове багатство, зміст кожного альбому він занотував на його зворотньому боці, так що будь-яка річ на першу потребу опинялася в нього під рукою, й доладно керував чарівною скринькою, швидко засвоївши необхідні для цього спритні, скупі й чуйні рухи. Та й що робили б інші? Вони б оскверняли платівки, чарапаючи їх використаними голками, забували б їх на стільцях, збиткувались би над приладом, змушуючи шляхетний витвір мистецтва вертітися зі швидкістю та висотою звуку в сто десять обертів, або ставили би покажчик на нуль, так що було б чути лише істеричне попискування або глухі стогони... Люди вже таке влаштовували. Звичайно, вони хворі, але, окрім того, й досить грубі. Тому незабаром Ганс Касторп став носити ключ від шафки, де зберігалися альбоми та голки, просто в кишені, і якщо хто хотів послухати музику, то мав його покликати.
Увечері, коли добігало кінця спілкування пацієнтів у салонах і всі розходилися, для Ганса Касторпа починалась найкраща пора. Він залишався в салоні, або потай вертався туди та займавсь музикою до пізньої ночі. Незабаром уже не боявся порушити нічний спокій дому, як то було напочатку, оскільки виявилося, що ця сновидна музика чутна лише на дуже недалекій відстані. Хоч якими чарівними були її музичні коливання поблизу їхнього джерела, на віддалі вони дуже швидко блякли, ставали зовсім слабкими й утрачали силу реальности, як і все сновидне. Ганс Касторп у чотирьох стінах цієї кімнати залишався сам на сам із чудесами чарівної скриньки, з шедеврами композиції та виконавської майстерности, що крилися в цій маленькій труні зі скрипкового дерева, в цьому матово-чорному маленькому храмі, перед розчиненими двостулковими дверцятами якого сидів він у кріслі, згорнувши руки, схиливши голову на плече, розтуливши рота та віддаючись потокові шляхетних звуків.
Співаки та співачки, яких він слухав, залишалися для нього невидимими, їхні людські подоби перебували десь в Америці, в Мілані, у Відні, в Санкт-Петербурзі, — ну й хай собі там перебувають, адже він одержував те найкраще, що вони мали, — їхній голос; і він цінував ці, немов очищені, абстраговані голоси, які все-таки залишалися достатньою мірою чуттєвими, щоб дати йому можливість, усунувши всі недоліки особистої близькости, надто коли то були його співвітчизники-німці, по-справжньому, по-людськи оцінити їхні якості. Він розрізняв вимову співаків, діалект, який дозволяв точніше визначити, з якої вони місцевости, характер голосу, що свідчив про емоційний рівень кожного з них, а за тим, як вони використовували духовні можливості впливу на слухача або, навпаки, не використовували, можна було оцінювати ступінь їхньої інтеліґентности. Й Ганс Касторп сердився, коли вони нехтували цими можливостями. Він страждав від сорому та кусав собі губи, якщо помічав недоліки в техніці виконання, сидів ніби на голках, коли в особливо популярній пісеньці якась нота звучала різко й крикливо, що особливо часто траплялося з нестійкими жіночими голосами. Але він із цим миривсь, адже любов має страждати. Часом над цим механізмом, який обертався й наче дихав, так ніби то був кущ бузку, він нахилявся, зануривши голову в хмару звуків, або ж ставав перед розчиненою чарівною скринькою, поділяючи блаженну владу з диригентом, і, піднявши руку, в потрібну мить давав знак сурмі, що їй пора вступати в гру. У цій збірні він мав своїх улюбленців, і деякі вокальні та інструментальні номери був готовий слухати без кінця, ніколи не пересичуючись ними.
Невелика серія платівок відтворювала заключні сцени помпезної, сповненої геніальної мелодики опери, яку створив уславлений співвітчизник Сеттембріні, один з основоположників драматичної музики півдня, у другій половині минулого століття, на замовлення одного східного володаря, з такої врочистої нагоди, як передача людству певного досягнення техніки, що сприяє зближенню між народами. Ганс Касторп, як людина освічена, знав сюжет опери, і йому була відома доля Радамеса, Амнеріс та Аїди, що співали зі скриньки італійською; тому він більш-менш розумів, що саме вони співають, — цей незрівнянний тенор, це шляхетне контральто з розкішними модуляціями посередині діапазону та сріберне сопрано, — розумів, звичайно, не кожне слово, а лише дещо, то тут, то там, завдяки своєму знанню фабули, своїм симпатіям до даної ситуації та потайному співчуттю головному герою, яке то більше зростало, що частіше він ставив оці чотири-п'ять платівок, тож із часом воно перетворилося на справжню закоханість.
Спочатку відбувалася розмова між Радамесом та Амнеріс: королівна звеліла привести до неї закутого в ланцюги Радамеса, адже вона любила його й палко бажала врятувати для себе, хоча він, заради рабині з варварської країни, пожертвував батьківщиною та честю; зрештою, за його словами, «глибоко в серці честь неторкнута лишилась». Проте оця неторканість найсокровеннішого, при всьому тягареві його провини, мало допомогла йому, злочин його був настільки очевидним, що він підлягав духовному судові, а цьому суду все людське було чужим, і, звичайно, судді не стануть церемонитись, якщо винний в останню хвилину не одумається і, зрікшись рабині, не кинеться в обійми розкішного, переливчастого контральто, яке, з акустичної точки зору, на це цілком заслуговувало. Амнеріс докладала ревних зусиль, щоб умовити тенора, що заливався благозвучним співом, але був трагічно засліпленим та розчарованим у житті. У відповідь їй він твердив увесь час те саме: «Не можу я!» та «Даремно все!» — коли вона у відчаї благала його відмовитися від рабині, адже для нього — то було питанням життя. «Не можу я»...