Була ще й третя... Власне кажучи, навіть декілька, пов'язаних між собою, які становили єдине ціле, три або чотири, оскільки одна арія тенора займала добру половину помережаної колами платівки. То знову-таки була опера французького композитора, Ганс Касторп не раз бачив її в театрі, а якось в одній розмові — до того ж, то була досить вирішальна розмова — навіть послався на неї... Другий акт: сцена в іспанському шинку; перед глядачами — простора кімната з дощаною підлогою в псевдомавританському стилі, прикрашена хустками. Лунає теплий, ледь хрипкий, але чарівний своєю шляхетністю голос Кармен, вона оголошує, що зараз танцюватиме перед сержантом, і вже чутно її кастаньєти. Та в ту саму мить здалеку зазвучали труби та clairons[114], повторний військовий сигнал; хлопець дещо стривожився. «Зупинись! Хоча б на хвилинку», — вигукує він, нашорошивши вуха, як бойовий кінь. А оскільки Кармен запитує: «Але чому?» та «Що трапилось?» — він відповідає: «Хіба не чуєш ти?» — подивований, що сигнал не справив на неї жодного враження. Це ж сурми з його казарми, його кличуть. «Назад вертатися пора!» — по-оперному врочисто співає він. Циганці годі це збагнути, та вона й не прагне цього. Тим краще, відповідає вона чи то через глупоту, чи через зухвалість, не треба й кастаньєт, саме небо посилає їм музику, щоб танцювати. «Ля-ля-ля-ля!» Він не тямить себе від досади. Власний біль та образа відступили на задній план перед необхідністю втовкмачити їй значення цього сигналу й того, що жодна закоханість у світі не може цьому протистояти. Адже цей сигнал є настільки священним, непорушним, і як вона не може цього збагнути?! «Я мушу повертатися до казарми, встигнути на перекличку», — оголошує Хосе у відчаї від її легковажности; на серці у нього подвійний тягар. І тут треба було почути Кармен! Вона лютує, вона обурена до глибини душі, в її голосі звучить обмануте, ображене кохання — чи, може, вона прикидається? «До казарми, на перекличку?» А її серце? Її добре, ніжне серце? Адже через свою слабкість, так, вона зізнається, що це через слабкість, вона готова була розважити його співом і танцями! «Трата-тата!» З гнівною іронією підносить вона до вуст руку із зігнутими пальцями та, імітуючи сурму, співає «Трата-тата!». Цього вже досить. Дурник схопився на ноги і збирається йти геть. А трястя йому, то нехай собі йде! Ось його шолом, ось його шабля та ремінь! Хутко, хутко, хутко, нехай забирається до своєї казарми! Він став благати про пощаду. Та вона й далі люто глумиться над ним, імітуючи, як він, під звуки сурм, утрачає свій і так не великий розум. Трата-тата! На перекличку! Боже праведний, лиш би він не спізнився! Ану геть, до казарми! І він, звичайно, сполошився, як дурень, у ту мить, коли вона, Кармен, хотіла перед ним піти в танок. Отож, отож, таке-то його кохання!
Нестерпне становище! Вона не розуміє. Жінка, циганка, не могла й не бажала його розуміти. Головне — не бажала, адже, безперечно, в її люті, в її кпинах відчувалося щось таке, що виходило за межі цієї миті, за межі особистого, в них відчувалася зненависть і споконвічна ворожість до принципу, який цими французькими clairons чи іспанськими сурмами закликав до покірности закоханого солдата і перемога над яким була справою її вищого, природженого та надособового честолюбства. Й вона вдалася до дуже простого засобу: стала запевняти його, що коли він піде — отже він її не любить, а саме цього, Хосе, що співав зі скриньки, не міг витримати. Він благав її, щоб вона дала йому висловитися. Та циганка не бажала його слухати. Тоді він примусив її — то був до біса серйозний момент. З оркестру залунала тема фатуму, похмурий, загрозливий мотив; Ганс Касторп знав, що той мотив проходить через усю оперу, до катастрофічної розв'язки, й також править за вступ до арії солдата на новій платівці, яку тепер слід було поставити.
«Бачиш, як вірно я квітку твою бережу коло серця», — Хосе співав цю арію чудово; Ганс Касторп не раз слухав її окремо, без звичного зв'язку з іншими номерами й завжди слухав з побожним співчуттям. За змістом ця арія не мала нічого особливого, але висловлене в ній зворушливе благання заторкувало серце. Солдат співав про квітку, яку йому кинула Кармен на початку їхнього знайомства, і яка під час ув'язнення в похмурій темниці, куди він через неї потрапив, була для нього єдиним скарбом. Глибоко вражений, він зізнається в тому, що на мить прокляв долю, яка дала йому побачити Кармен. Хосе тут-таки гірко розкаявся щодо своїх блюзнірських думок і навколішках благав Бога про нову зустріч: «Блаженство ти моє!» — почав він з тієї самої ноти, як і «Ой, дівчино ти люба!», але тепер це зазвучало з усією чарівною інструментальною глибиною, з якою тільки можна відтворити страждання, журбу, загублену ніжність та щемливий відчай бідного солдатика, — кохана постала перед ним у всій своїй фатальній чарівності, й він ясно й чітко відчув, що вона «його блаженство», «його мука» («мука» він проспівав з ридаючим форшлагом перед першим складом) і що він навіки загинув. «Блаженство ти моє, і мука», — співав він у відчаї ту саму музичну фразу, яку потім самостійно повторив оркестр, вона піднімалася від основної ноти на два інтервали й потім, з особливим теплом, переходила в нижчу квінту. «Тобі моє серце», — ще раз благав він банальним, але сповненим ніжности вигуком; удаючись саме до цієї фігури, піднімався до шостого інтервалу, щоб додати: «Я твій навік»; потім його голос опускався на десять тонів, і він, вражений, знову зізнавався: «Кармен, люблю тебе!» — причому кінець фрази спершу болісно сповільнювався змінною гармонією, і потім оте «тебе» зливалося з основним акордом.
— Так, так, — промовляв Ганс Касторп із сумом та вдячністю й ставив ще фінал цього акту, коли всі вітають молодого Хосе, адже після зіткнення з офіцером шлях назад для нього відрізаний, і він змушений стати дезертиром, як того вимагала, до його відчаю, ще раніше Кармен.
співали контрабандисти хором, звертаючись до нього; можна було добре розуміти слова:
— Так, так, — повторював Ганс Касторп і переходив до четвертого номера, який утілював у собі щось особливо дороге та гарне. То був знову французький номер, але ми тут не винні, й так само не винні в тому, що в цьому творі знову був присутній військовий дух. Тут ідеться про вставний номер, про сольну арію, про молитву з опери Ґуно «Фауст». Виступав якийсь напрочуд симпатичний хлопець, що звався Валентином, але Ганс Касторп про себе назвав його інакше, рідним та овіяним печаллю ім'ям, носія якого він ототожнював з персонажем, що співав зі скриньки, хоча голос у цього персонажа був значно красивіший. Арію виконував сильний, оксамитовий баритон, вона поділялася на три частини й складалась із двох подібних строф, що мали побожний характер, витриманих майже в стилі протестантських хоралів, а також середньої строфи, по-лицарськи хвацької та відважної, легковажної й войовничої, але все-таки побожної: якраз у цьому і полягав французький та військовий елемент цього номера. Незримий співак затяг:
З нагоди свого від'їзду він звертається до Господа Бога з благанням, щоб той за час відсутности оберігав його милу сестру! Адже він ішов на війну, й нараз ритм змінювався, ставав відважним, хай до біса йдуть усі печалі та турботи, невидимий солдат прагнув туди, де битва буде щонайзапеклішою, де небезпека — щонайбільша, він хотів одважно, шляхетно й суто по-французьки кинутися назустріч ворогові! Але якщо Господь закличе його на небо, співав далі солдат, тоді він, твій захисник, звідтіля дивитиметься на тебе. Під тим «твій» та «тебе» малася на увазі сестра; проте все це глибоко заторкувало Ганса Касторпа, й хвилювання не полишало його до самого кінця, коли бравий вояк співав зі скриньки під потужні акорди, що нагадували хорал: