Діана Вінн Джонс
Зачароване життя
1
Кет Чант обожнював свою сестру Ґвендолен. Вона була чарівницею. Після тих шалених змін, які відбулися у їхньому житті, вона залишилася єдиною його опорою та підтримкою.
Це сталося одного недільного дня, коли батьки взяли їх на прогулянку по річці на колісному пароплаві. Вони були святково одягнені: Ґвендолен та її мати в білих сукнях, Кет та його батько в недільних костюмах із шорсткої синьої саржі. День видався спекотний. Прогулянковий корабель аж кишів святково вдягненими людьми. Вони розмовляли, сміялися, ласували сандвічами з тоненьких скибок білого хліба, з маслом та молюсками, а пароплавний орган гучно награвав популярні мелодії й ніхто не чув один одного. По правді кажучи, на цьому старезному пароплаві зібралося набагато більше людей, аніж йому було під силу перевезти. Прикра несправність штурвала — і весь святково вдягнений натовп, який щойно сміявся та поїдав сандвічі, змило бурхливим потоком із греблі. Велетенська хвиля з шаленою силою вдарилася об поручні, що утримували людей на палубі, і старезне судно розлетілося на шматки. Кет пригадував, як під музику оргáну лопаті від бічних коліс ударилися в синє небо. Гаряча пара клубочилася над поламаними трубами і своїм свистом заглушувала крики пасажирів, змитих шаленим потоком. То був жахливий нещасний випадок. Газети назвали його Жахіттям Веселої Ненсі. Жінки, у своїх мокрих, важких, прилиплих до тіла сукнях, зовсім не могли триматися на воді. Чоловіки в обтислих костюмах із синьої саржі були в такому ж становищі. Але Ґвендолен була відьмою, й потонути не могла. Тому Кет, який у мить кораблетрощі ухопився руками за сестру, також залишився живий. Майже усі люди, що були на пароплаві, втопилися. Ця подія приголомшила країну. Компанія прогулянкових пароплавів спільно з мерією міста Волверкот взяли на себе витрати на поховання. Ґвендолен і Кет одержали за кошти громади чорний одяг і тепер їхали за процесією катафалків у екіпажі, запряженому чорними кіньми з чорними перами на головах. Разом із ними їхали усі ті, що вижили у катастрофі. Кет з цікавістю розглядав їх, намагаючись вгадати, чи це також відьми та чародії. Згодом мер Волверкота заснував благодійний фонд для тих, хто вижив у катастрофі. Гроші сюди стікалися з усієї країни. Ті, кому пощастило вижити, забрали свої статки й поїхали геть, щоб деінде почати нове життя. Лише Кет і Ґвендолен залишилися у місті, адже ніхто так і не зміг знайти їхніх родичів. Певний час долею дітей опікувалися всі жителі міста. Їх називали «гарненькими малими сиротами». І це справді було так. Адже обоє були вродливі, з порцеляновою шкірою та синіми очима, тому чорний одяг їм дуже личив. Ґвендолен була милою дівчинкою, хоча й зависокою як для свого віку. Кет, навпаки, був нижчим за своїх однолітків. Містян розчулювала материнська любов, з якою Ґвендолен ставилася до Кета. Та й Кет не заперечував: ця турбота трохи зменшувала порожнечу, яку він постійно відчував після втрати батьків. Жителі міста й собі виявляли увагу до Кета: жінки давали йому тістечка й іграшки; міські радники переймалися його самопочуттям; а мер, приходячи з відвідинами, завжди плескав його по плечі й розповідав про успішне вкладення їхніх грошей у якийсь траст. Місто оплачуватиме їхню освіту та виховання, а кошти їм віддадуть, коли вони стануть повнолітніми. «Але де ви, діти, збираєтеся жити?» — запитав мер приязним голосом. Ґвендолен розповіла йому, що стара місіс Шарп, яка жила поверхом нижче, запропонувала оселитися в неї. «Вона завжди була дуже доброю до нас, — пояснила дівчина, — ми з радістю перейдемо жити до неї». Попри свою доброту, про яку так розповідала мерові Ґвендолен, місіс Шарп була ще й відьмою (про це свідчив знак у її вітальні). Дипломованою відьмою, яка була зацікавлена у Ґвендолен. Мер сумнівався у правильності цього рішення, бо, як і всі люди, позбавлені відьмацького таланту, ставився з підозрою до тих, хто ним володів. Отож запитав Кета, що він думає про наміри Ґвендолен. Кет не мав нічого проти. Він волів жити в будинку, до якого звик, хай навіть нижче поверхом. Позаяк мер вважав, що двоє сиріт мають почувати себе щасливими, наскільки це можливо в їхньому становищі, то погодився. Ґвендолен і Кет переселилися до місіс Шарп. Уже згодом, озираючись назад, Кет зрозуміє, що саме тоді він остаточно переконався, що Ґвендолен — відьма. Досі він про це лише здогадувався, а їхні батьки, коли він запитував про її вміння, хитали головами й засмучено зітхали… Кет був збентежений, бо пам’ятав, як налякалися батьки, коли він корчився в конвульсіях. Тоді вони чомусь звинувачували в його болях Ґвендолен. А якщо вона не відьма, то навіщо її звинувачувати? Але тепер усе змінилося. Місіс Шарп не робила з цього таємниці.