Ванна кімната була викладена синіми й білими кахлями, а сама ванна опущена нижче вистеленої кахлями підлоги. Щоб прийняти душ, над нею висіли сині штори, схожі на ті, що чіпляють над дитячим ліжечком. Рушники були кольору оздоби ванної кімнати: білі та сині. Та Кетові більше подобалася власна ванна, хоча б тому, що він провів забагато часу у ванній Ґвендолен. Сестра замкнула його там, щоб він не заважав їй розпаковувати речі. Попри сичання душу — згодом Ґвендолен могла звинувачувати лише себе у тому, що ванна кімната була геть мокрою, — Кет чув її роздратований голос: вона дорікала комусь, хто увійшов до її кімнати й застав її за розпаковуванням валіз, за несмачний чай… Все ще розлючена, вона пішла відчиняти двері своєї ванної кімнати.
— Ці тутешні слуги зовсім не виховані, — сказала вона. — Якщо ця дівчина скаже мені ще бодай слово, у неї на носі з’явиться чиряк. І мені начхати, що її ім’я звучить так гарно — Евфімія. Хоча, — великодушно додала Ґвендолен. — Так назвати дівчину — це для неї вже достатня кара. Кете, йди одягни свій новий костюм, адже за півгодини нас покличуть на обід, і ми повинні виглядати пристойно. Чи ти чув коли-небудь більш формальне запрошення?
— Мені здавалося, що ти прагнеш саме такого ставлення, — сказав Кет, який, безперечно, не хотів, щоб з ним так поводилися.
— Ти можеш бути великим і водночас поводитися природно, — відрізала Ґвендолен. Але думка про майбутню велич однаково її втішала. — Я вдягну свою синю сукню з мереживним коміром, — сказала вона. — Напевне, якщо тебе нарекли Евфімією, то це вже достатній тягар, навіть для такої грубіянки.
Коли Кет підіймався крученими сходами до своєї кімнати, замком рознісся звук гонгу. Цей звук, що вперше порушив тишу, неймовірно налякав хлопця. Лише згодом він дізнався, що це був сигнал, який попереджав родину, що до обіду залишилося півгодини, аби переодягтися до столу. Кетові, звичайно, не потрібно було стільки часу, аби вдягти костюм. Тому він вирішив ще раз прийняти душ. Коли служниця з недолугим ім’ям Евфімія прийшла, щоб провести його та Ґвендолен до вітальні, де вже зібралася вся родина, Кет відчував себе виснаженим, немов вода забрала рештки його сил. Ґвендолен, у своїй гарній синій сукні, впевненою ходою увійшла до вітальні. За нею ледь волочив ноги Кет. Кімната була заповнена людьми. Кет не міг зрозуміти, як усі вони могли належати до однієї родини. Тут була літня дама в мереживних рукавичках і маленький товстунчик із великими бровами та гучним голосом, який постійно говорив про акції та фонди, містер Сондерс у потертому чорному костюмі, який був йому явно закороткий; і щонайменше двоє молодих дівчат, двоє парубків. Кет побачив і Крестомансі. У своєму костюмі з темно-червоного оксамиту він мав блискучий вигляд. Крестомансі й собі поглянув на Кета й Ґвендолен, та, судячи з його невиразної, чи то пак, розгубленої усмішки, маг забув, хто вони такі.
— Вітаю вас, — промовив він. — Познайомтеся, це моя дружина.
Їх підвели до повнявої леді з лагідним обличчям. На ній була пишна мереживна сукня (Ґвендолен не могла відвести від неї очей), а в усьому іншому це була найзвичайнісінька жінка, одна з тих, що їм зустрічалися коли-небудь. Вона щиро усміхнулася до них.
— Ерік і Ґвендолен, чи не так? Називайте мене Міллі, мої любі.
Кету та Ґвендолен наче камінь із плечей впав, адже ніхто з них не мав найменшого уявлення, як до неї звертатися.
— А зараз познайомтеся з моїми дітьми, Джулією та Роджером, — сказала вона.
Двоє пухкеньких діток підійшли й стали обабіч неї. Вони були бліді й важко дихали. Дівчинка, як і її мама, була в мереживній сукні, а хлопчик — у синьому оксамитовому костюмі. Але багате убрання аж ніяк не приховувало того, що вони були ще звичайнішими, аніж їхня мати. Вони чемно подивилися на Ґвендолен і Кета й усі четверо хором сказали:
— Привіт! Як ся маєте?
Більше їм було нічого сказати один одному. На щастя, уже за мить увійшов дворецький, розчахнув двері в кінці кімнати й оголосив, що обід подано. Ґвендолен подивилася на нього з великим обуренням.
— Чому він не відчинив двері саме для нас? — просичала вона Кету, коли вони рушили в безладному натовпі до їдальні. — Чому дворецький не виділив нас з-поміж інших?
Кет нічого не відповів. Він був надто заклопотаний тим, щоб не відстати від Ґвендолен. Всі повсідалися за довгим полірованим столом. Кета посадили біля Ґвендолен, бо інакше він би, напевне, знепритомнів від страху. На щастя, ніхто навіть не намагався цього зробити. Та йому однак було зовсім ніяково. Лакеї подавали вишукані страви на срібних тарелях через ліве плече Кета. Це відбувалося так неочікувано, що Кет щоразу підстрибував з несподіванки й зачіпав таріль. Він губився, адже не знав, скільки й чого йому можна взяти. Та найбільшою халепою було те, що Кет виявився шульгою. Ложка й виделка, якими він мав перекладати їжу з тарелі на свою тарілку, були в незручному для нього місці. Коли він спробував взяти наїдок, як завжди, — ложка падала, якщо перекладав у іншу руку— розливав підливу… Лакей постійно заспокоював його: «Не турбуйтеся, сер», та від цього Кет страждав іще більше.