Розмова була ще жахливішою, ніж вечеря. З дальнього кута столу маленький чоловічок із гучним голосом безперервно базікав про акції та паї. Там, де сидів Кет, розмовляли про мистецтво. Містер Сондерс, напевне, усеньке літо мандрував за кордоном. Він із таким захопленням розповідав про статуї та картини, які побачив у різних країнах Європи, що щоразу, від надміру почуттів, гамселив кулаком по столі. Студії та школи, кватроченто й голландський живопис, — голова Кета пішла обертом. Він дивився на тонке, з квадратними щоками, обличчя містера Сондерса й дивувався, наскільки той розумний. Потім до розмови приєдналися Міллі й Крестомансі. Міллі назвала цілу низку імен, яких Кет досі ніколи не чув, а Крестомансі коментував кожне ім’я так, ніби названі люди були його найближчими друзями. Хоч якою звичайною здавалася Кетові компанія за столом, Крестомансі пересічним чоловіком не був. Його чорні блискучі очі пронизували навіть якщо він дивився на тебе туманним і замріяним поглядом. Що вже говорити, якщо розмова була йому цікава, як‑от про мистецтво: тоді його очі сяяли так, що, здавалося, осявали все обличчя. Кет засмутився ще більше, коли побачив, що й діти підтримують цю розмову. Вони тихо цвірінькали, ніби розуміли, про що розмовляють їхні батьки. Кет відчув себе невігласом. Уся ця розмова, морока зі срібними тарелями й несмачне печиво, яке він з’їв до чаю, начисто відбили у нього бажання їсти. Він навіть не доїв половину свого торта з морозива. Його зачаровувала Ґвендолен, яка так спокійно, невимушено, та ба, навіть зі зневагою на обличчі, смакувала наїдки. Нарешті обід закінчився. Їм дозволили вийти й вони повернулися до кімнати Ґвендолен та плюхнулися на синє оксамитове покривало.
— Що за дитячий садок, — сказала вона. — Вони хизуються своїми знаннями, щоб змусити нас відчувати себе невігласами. Містер Нострам остерігав мене, що вони можуть утнути таке, щоб приховати порожнечу своїх душ. А яка в Крестомансі жахлива й недалека дружина. Тобі доводилося коли-небудь бачити таких негарних і тупих малят, як ці двоє дітлахів? Здається ще трохи, і я зненавиджу наше буття тут. Замок уже тяжіє наді мною.
— Може, коли ми звикнемо, все буде не так і погано, — сказав Кет. У його голосі вчувалася безнадія.
— Буде гірше, — пообіцяла йому Ґвендолен. — Щось у цьому замку, дуже неприємне та мертвотне, душить мене та забирає мої чарівні сили. Я ледве можу дихати.
— Ти себе накручуєш, — сказав Кет, — бо хочеш повернутися назад до місіс Шарп.
І він зітхнув. Насправді, це йому дуже бракувало місіс Шарп.
— Ні, я зовсім про це не думаю, — сказала Ґвендолен. — Напевно, ти також зможеш відчути цей вплив. Прогуляйся замком і відчуєш, що тут усе мертве.
Кет анітрохи не сумнівався у правдивості її слів. У замку справді панувала дивна атмосфера. Спершу він вважав, що це всього-на-всього тиша, але, здається, помилявся. Попри спокій, який ніби витав у замку, можна було відчути якусь незрозумілу невагомість, немов би усе, що вони робили чи казали, було вкрите велетенською пуховою ковдрою. Навіть їхні голоси були тонші, аніж зазвичай та ще й не відлунювали. Дивина!
— Так, тут справді доволі дивно, — погодився він.
— Більше, аніж дивно! Тут жахливо! — сказала Ґвендолен. — Мені дуже пощастить, якщо я виживу. — Й за мить, на величезний подив Кета, додала: — Але я не жалкую, що сюди приїхала.
— А я жалкую, — сказав Кет.
— Але за тобою треба комусь приглядати, — сказала Ґвендолен. — Гаразд. На моєму туалетному столику лежить колода карт. Вони, звичайно, для ворожіння, але якщо вийняти з них козирі, то зможемо зіграти в преферанс.
4
Тиша та спокій панували у замку і наступного ранку, коли служниця, руда Мері, прийшла його будити. Яскраве вранішнє сонце ковзало промінням по вигнутих стінах кімнати. Хоч Кет тепер знав, що довкола повно людей, жоден звук не порушував тиші замку. За вікном також панувала німота. «Я тепер знаю, щó це мені нагадує! — подумав Кет. — Таке відчуття зазвичай буває, коли цілу ніч йшов сніг». Ця думка сподобалася йому й так його зігріла, що він знову задрімав.