— Еріку, що ти робиш?
— Пишу есей про короля Канута, — невинно відповів Кет.
Містер Сондерс рвучко повернувся, але зошит лежав правильно, а ручка була у правій руці Кета.
— Якою рукою ти писав? — запитав учитель.
Кет звик до таких запитань. Він підняв свою праву руку, у якій була ручка.
— Мені здалося, ти пишеш обома руками, — сказав містер Сондерс, підійшов ближче й глянув на списану Кетом сторінку. — То ти й справді писав обома руками!
— Це майже непомітно, — жалісно відповів Кет.
— Помітно, але не дуже, — погодився містер Сондерс. — Тобі подобається писати обома руками? Чи є інша причина?
— Ні, не подобається, — схилив голову Кет. — Але я шульга.
Після цих слів, відбулося те, чого так боявся Кет: містер Сондерс неабияк розлютився. Його обличчя стало бордовим. Він так сильно вдарив своєю великою долонею з вузлуватими пальцями по парті Кета, що той аж підстрибнув. Чорнильниця, яка спокійнісінько стояла на столі, також підстрибнула і хлюпнула чорнилом на велику долоню містера Сондерса та есей Кета.
— То ти шульга! — проревів він. — Тоді скажи мені, чому ти не пишеш лівою рукою?
— Мене карають, якщо я пишу лівою, — пробелькотів Кет, переполоханий та вельми здивований тим, що накричав на нього містер Сондерс.
— Тоді цих людей треба зв’язати й підсмажити! — прогарчав містер Сондерс. — Хоч би ким вони були! Ти себе мучиш хлопче!!! Якщо я знову побачу, що ти пишеш правою рукою, ти матимеш серйозні неприємності! Зрозумів?
— Зрозумів, — у все ще схвильованому голосі Кета чулося полегшення. Він із жалем дивився на свій захляпаний чорнилом есей, і у глибині душі сподівався, що містер Сондерс скористається кількома заклинаннями, щоб плями щезли. Але містер Сондерс всього лиш видер із зошита заплямлену сторінку.
— Тепер зроби це як годиться! — сказав він, із виляском закривши зошит перед очима Кета.
Кет усе ще писав есей, коли до класу увійшла Мері з тацею у руках. На таці було чотири склянки молока, тарілка з печивом та філіжанка кави для містера Сондерса. Після перекусу містер Сондерс відпустив з уроків Кета і Ґвендолен.
— Це не тому, що ви добре попрацювали вранці, — сказав він. — Вам необхідно трохи пройтися та подихати свіжим повітрям.
Коли вони виходили з класу, вчитель повернувся до Роджера та Джулії.
— Тепер ми трохи почаклуємо, — сказав він. — Сподіваюся, що цього ви не забули за час канікул?
Ґвендолен зупинилася у дверях і глянула на вчителя.
— Ні, я звертаюся не до вас, — сказав їй містер Сондерс. — Вам я вже все сказав.
Ґвендолен крутнулася й кинулася геть через занедбану ігрову кімнату в коридор. Кет біг за сестрою щодуху, але так і не зміг її наздогнати аж до широких закручених мармурових сходів, освітлених лагідними променями сонця з-під купола даху.
— Ми заблукали! — сказав Кет, відсапуючись.
— Ні, я знаю, де ми, — сердито відповіла Ґвендолен. — Я хочу зустрітися з Крестомансі. Чому отим гладким дітлахам можна вивчати відьмацьку науку, а мені ні? Я вдвічі обдарованіша за них, адже вони лише удвох змогли підняти глечик з какао. Тож я хочу поговорити з Крестомансі.
Їм пощастило: маг якраз ішов уздовж галереї з іншого боку сходів, одразу за покрученою мармуровою балюстрадою. Тепер на ньому був не імператорський халат, а костюм жовтаво-коричневого кольору, в якому він ще елегантніший вигляд (о, це можливо!). Судячи з виразу його обличчя, думками він витав за сотні миль звідси. Ґвендолен оббігла мармурові сходи і зупинилася перед ним. Крестомансі подивився на неї своїм затуманеним поглядом, а потім перевів погляд на Кета.
— Хтось із вас хоче поговорити зі мною?
— Так, я, — відповіла Ґвендолен. — Я хочу, аби ви змусили містера Сондерса викладати мені уроки магії.