— Але я не можу цього зробити, — неуважно промовив Крестомансі. — Пробач мені, але я справді не можу.
Ґвендолен тупнула ногою. Але ні очікуваного гучного звуку удару об мармурову підлогу, ні відлуння не було, зате було чути її репет:
— Але чому? Ви повинні, повинні, повинні!
Крестомансі подивився на неї пильним, здивованим поглядом, так ніби вперше побачив.
— Ти, здається, розгнівана, — сказав він. — Але на жаль, нічого не зміниш. Я сказав Майклові Сондерсу, що він аж ніяк не зобов’язаний навчати чаклунства вас обох.
— Ви так йому сказали? Але чому? — вигукнула Ґвенлолен.
— Бо ви хибно використовували ці знання, — сказав Крестомансі таким тоном, ніби це було цілком очевидно. — Але через рік я, можливо, перегляну свою заборону, якщо ви не втратите інтересу до навчання.
Він лагідно усміхнувся Ґвендолен, вочевидь сподіваючись, що вона буде задоволена його відповіддю, й замріяно почав спускатися мармуровими сходами. Зі злості Ґвендолен копнула мармурову балюстраду, забила собі ногу і розгнівалася ще більше. З болю вона застрибала й затанцювала на сходах, навіть погрозила Крестомансі кулаком.
— Ну заждіть! Я вам ще покажу! — заверещала вона.
Але Крестомансі вже зник за поворотом,і напевно, її не чув, адже навіть найголосніший крик Ґвендолен лунав тут приглушено. Кет був ошелешений. Що ж у цьому замку відбувається? Він подивився вгору на купол, крізь який проникало світло, й подумав, що зойки Ґвендолен повинні лунати, як крики чортів. Натомість вони пролунали тонким, тихим писком. Поки дівчина заспокоювалася, Кет приклав пальці до рота й свиснув так гучно, як тільки умів. Та замість гучного свисту пролунав дивний звук, схожий на рипіння чобота. Але цього виявилося достатньо, щоб із дверей галереї виглянула стара леді в мереживних рукавичках.
— От галаслива малеча! — сказала вона. — Якщо вам хочеться верещати та свистіти, то спускайтеся вниз і робіть це деінде.
— Забираймося звідси! — грубо кинула Ґвендолен, звертаючись до Кета, й обоє побігли у звичну для них частину замку.
Трохи поблукавши, вони надибали двері, і вийшли в сад…
— Давай-но тут усе оглянемо, — запропонував Кет.
Ґвендолен стенула плечима і байдуже пішла стежкою. Пройшовши крізь кущі рододендронів, вони вийшли на широку галявину, оточену кедрами. Вона тягнулася вздовж усієї нової частини замку. З протилежного боку від неї Кет помітив високий, напечений сонцем, старий мур, над яким нависали дерева. Це, вочевидь, були руїни ще давнішого замку. Кет, тягнучи за собою Ґвендолен, швидко побіг до нього повз високі вікна новішого замку. Та на півдорозі вона раптом зупинилася і стояла, колупаючи зелену траву носаком свого черевика.
— Гм, — сказала вона. — Ти думаєш, це рештки стародавнього замку?
— Думаю, так, — відповів Кет. — Ходімо туди, я хочу дослідити ці руїни.
Проте перший мур, до якого вони підійшли, був низеньким, з дверима, які вели у гарно спроектований парк. Широкі доріжки з гравію мережилися поміж стінами живоплоту. Тиси, обстрижені у формі пірамід, немов перегукувалися з жовтими квітами, що росли повсюди.
— Як тут нудно, — сказав Кет і пішов до муру, який стояв оддалік.
За дверима муру був чудовий сад з живоплотами фруктових дерев, гілля яких схилялися на звивисті доріжки, вкриті гравієм. На яблунях висіли великі ароматні яблука. Та пам’ятаючи нещодавню розмову з Крестомансі про крадіжку яблук, Кет не наважувався зірвати бодай одне, а от Ґвендолен зірвала велике червоне яблуко сорту Ворсестер і вгризлася в нього. У цю ж мить невідь звідки з’явився садівник і з докором нагадав їм, що красти яблука тут заборонено.
Ґвендолен кинула яблуко на землю.
— То їжте його самі. До речі, воно червиве.
Вони пішли далі, а садівник залишився стояти, сердито дивлячись на надкушене яблуко. Трохи далі руїни закінчувалися і діти набрели на басейн із золотими рибками, а звідти потрапили у трояндовий сад. Ґвендолен задля експерименту зірвала троянду, та відразу ж з’явився садівник і шанобливо пояснив, що зривати троянди не можна. Тож Ґвендолен кинула її під ноги, як щойно яблуко.
Кет глянув через плече й побачив, що руїни опинилися тепер позаду них. Він хотів наблизитися до них, але безуспішно. Лише перед ланчем, звернувши на круту стежку між двома мурами, він наштовхнувся на них. Тепер руїни височіли над його головою. Кет зрадів і почав дертися крутою стежкою вгору. Цей мур, напечений полуденним сонцем, був значно вищий, аніж більшість будівель довкола, а на його вершині росли дерева. Підійшовши ближче, Кет побачив у мурі стрімкі кам’яні сходи, більше схожі на кам’яну драбину, ніж на сходи. Вони були такі давні, що ротики й жовтофіоль проросли крізь камінь, а біля підніжжя сходів посходили рожеві алтеї. Щоб поставити ногу на першу сходинку, Кетові довелося відгорнути рукою високу червону мальву. Та не встиг він це зробити, як крутою стежкою, засапавшись, до них підбіг ще один садівник.