Ґвендолен вийшла посеред галявини й вдала, що милується замком. Потім схилилася, буцімто зав’язувала шнурівки на черевиках, і проткнула ґрунт пальцями.
— Нічого не розумію, — сказала вона. Як чарівниця, вона розуміла, що гладенька поверхня землі не ілюзія. — Моріжок справді бездоганний. Як вони це зробили?
— Мабуть, поки ми займалися, поклали зверху новий ґрунт, — припустив Кет.
— Ні, тоді б нова поверхня була у вигляді квадратів, а ця суцільна.
У цей час їх несподівано покликав містер Сондерс. Кет глянув на Ґвендолен. На якусь хвилю йому здалося, що вона сильно налякана. Та це було скоріше миттєве зворушення, бо уже за мить вона впевненим та невимушеним кроком підходила до шезлонга, у якому відпочивав їхній учитель. Визираючи з-за плеча сестри, Кет побачив, що книжка в жовтій палітурці написана французькою мовою. Цікаво, як людина може сміятися над чимось, написаним французькою. Напевне, містер Сондерс не лише сильний маг, але й надзвичайно розумний. Вчитель поклав книжку розгорнутими сторінками донизу на яскраву, соковиту зелену траву й усміхнувся дітям.
— Ви обоє так швидко вийшли, що я не встиг віддати вам ваші кишенькові гроші. Тримайте!
Він дав кожному з них велику срібну монету. Кет витріщився на неї: це була королівська монета — цілих п’ять шилінгів. Жодного разу у своєму житті він не мав стільки грошей, які міг витратити, як заманеться. Його здивування стало безмірним, коли містер Сондерс сказав:
— Ви одержуватимете кишенькові гроші щосереди. Не знаю, що ви будете робити — складати їх чи тринькати, але Джулія та Роберт зазвичай ідуть до села й купують купу цукерок.
— Дуже вам дякую, — сказав Кет. — Ми також підемо до села, Ґвендолен?
— А чом би й ні? — погодилася Ґвендолен.
Вона розривалася між палким бажанням залишитися в замку й подивитися, чим закінчиться історія з кротячими норами, та полегкістю, що зможе втекти з дому і в разі потреби пояснити свою відсутність.
— Думаю, Крестомансі викличе мене до себе, щойно зрозуміє, що зіпсований моріжок — моя робота, — сказала вона, коли вони йшли алеєю.
— Як ти гадаєш, це містер Сондерс відновив галявину? — запитав Кет.
Ґвендолен наморщила чоло.
— Навряд чи… Він проводив урок…
— Або садівники, — припустив Кет. — Серед них можуть бути й чаклуни. Пригадуєш, як несподівано вони з’являлися, коли треба було нам щось заборонити?
Ґвендолен зневажливо засміялася:
— Ти, певно, подумав про Того, хто хотів бути Чаклуном.
Кет засумнівався… Той, хто хотів бути Чаклуном, ненабагато обдарованіший за місіс Шарп. Його зазвичай наймали для перевезення громіздких вантажів або щоб на перегонах переміг кінь, на якого робили ставки.
— Хай там як, — заперечив він, — а вони можуть бути чарівниками.
Ґвендолен знову засміялася.
Село починалося одразу біля підніжжя пагорба, на якому стояв замок. То була гарна місцина. Навколо широкої зеленої галявини розташувалися пекарня з чудовим фасадом, і не менш гарні цукерня та пошта. Кет хотів усюди побувати, але Ґвендолен зупинилася біля крамниці лахмітника. Кета також зацікавила ця крамниця і він не заперечував, щоб вони туди завітали. Але роздратована Ґвендолен заперечливо похитала головою й зупинила селянського хлопця, який тинявся поблизу.
— Мені сказали, що містер Беслем живе в цьому селі. Ти можеш показати мені, де він мешкає?
Хлопець скривився.
— Містер Беслем? Та він божевільний. Але якщо вам справді треба знати, то його помешкання в кінці отієї вулиці.
І він стояв, чекаючи шести пенсів, — справедливої винагороди за свої послуги. Та ані Кет, ані Ґвендолен не мали інших грошей, окрім своїх королівських монет. Тому вони пішли геть, не давши нічого хлопцеві за його послуги. Розгніваний, він кричав за ними:
— Ти пихата маленька відьма! Пихата й скупа!
Ґвендолен було байдуже до його криків, а от Кет настільки засоромився, що хотів було повернутися й усе йому пояснити.
У вікні занедбаного будиночка містера Беслема виднілася вивіска: «Єкзотичні пуслуги». Ґвендолен подивилася на неї з жалем, і постукала у двері брудним молоточком.
Містер Беслем виявився товстуном у старих, обвислих штанях, з червоними повіками, як у святого Бернарда. Побачивши їх, він спробував зачинити двері.
— Не сьогодні, дякую вам, — його словами в обличчя вдарив сильний запах пива.