— Майкле, я тобі суворо забороняю розмовляти про мистецтво впродовж чаювання, — з вдаваною суворістю сказала вона, але не стрималася й розсміялася. Родина, вочевидь, відчувала себе так само, як і Кет. Дехто навіть сказав: «Ти зрозумів? Послухай, що тобі говорять!» Роджер запитав: «Ми можемо вже починати, мамо?» Кетові дуже сподобалося чаювання. Це була його перша радісна подія, відколи вони переселилися у замок.
На тарелях лежали тонюсінькі сандвічі з огірками й величезні пухкі тістечка. Кет їв навіть більше, ніж Роджер. Довкола всі весело базікали, а вічна розмова про акції та гроші, немов бджолине гудіння, долинала звідкись здалеку. Сонячні промені спокійно осявали галявину і Кет радів, що вона знову була ідеальна. Йому здалося, що ще зовсім трішечки і він відчує себе тут щасливим.
Натомість Ґвендолен щасливою себе не почувала аж ніяк: пакетики з газетного паперу давили їй голову. Їхній запах псував смак морозива та еклерів, до того ж вона була впевнена, що за ланчем Крестомансі неодмінно заговорить із нею про зіпсовану галявину.
Того дня через чаювання обід подали дещо пізніше. Уже споночіло, коли усі зійшлися до їдальні. По всій довжині стола були поставлені свічки, і Кет розглядав у ряді довгих вікон віддзеркалення кімнати. Це було приємне й корисне видовище: адже тепер він міг побачити, як до нього підходить лакей. Уперше Кет не здригався від несподіванки, коли лакей підносив йому тацю з рибою і маринованою капустою. Нарешті він міг їсти так, як йому було зручно. Він звикав.
Містер Сондерс, якому на чаюванні заборонили говорити про мистецтво, тепер повністю реабілітувався, і не змовкаючи теревенив і теревенив. Увага всіх була прикута до нього. Крестомансі у напівдрімоті слухав базікання Сондерса і добродушно кивав головою. Зате настрій Ґвендолен з кожною хвилиною погіршувався. Крестомансі ані словом не згадав про зіпсовану галявину. Очевидно, взагалі ніхто не мав наміру згадувати про цю подію.
Ґвендолен була розлючена. Її могутність повинні визнавати! Будь-якою ціною треба переконати Крестомансі, що вона чарівниця, і з нею слід рахуватися. Вона вирішила вдатися ще до одного закляття. Єдиною перешкодою була відсутність деяких інгредієнтів, але у неї з’явилася ідея! Обід тривав. Містер Сондерс не припиняв теревенити. Лакеї подали наступну страву. Кет задивився у вікно, і мало не зойкнув, коли до нього піднесли наступний срібний таріль. За вікном шастало худе біле створіння. Воно притискалося до шиби, розгойдувалося і чавкало. Здавалося, що це дух сновиди — слабкий, білий, гидкий, липкий та розтягнутий. І хоч Кет одразу зрозумів, що це витівка Ґвендолен, але опанувати себе не міг. Міллі побачила, що він витріщився у темряву й собі туди глянула, здригнулася й легенько вдарила Крестомансі по спині ложкою. Крестомансі прокинувся зі солодкої дрімоти, подивився у вікно, стомлено поглянув на жалюгідне створіння й зітхнув.
— І я досі вважаю, що Флоренція найгарніша з усіх італійських провінцій, — сказав містер Сондерс.
— Люди, як правило, віддають перевагу Венеції, — озвався Крестомансі. — Фразьє, закрий, будь ласка, штори. Дякую.
— Ні, ні, як на мене, то Венецію переоцінюють, — сказав містер Сондерс і почав пояснювати чому. У цей час дворецький закрив довгі помаранчеві штори й істота щезла з очей.
— Так, можливо, ви маєте рацію. Флоренція набагато цікавіша, — погодився Крестомансі. — До речі, Ґвендолен, коли я сказав «замок» я, звичайно, мав на увазі не лише кімнати, а й територію навколо нього. Розповідай далі, Майкле. Отже, Венеція…
Усі, крім Кета, слухали Майкла. Хлопець досі уявляв собі, як та істота плямкала ротом і звивалася на склі за помаранчевими шторами. Він навіть їсти не міг.
— Заспокойся, йолопе! Я відіслала його геть, — сказала Ґвендолен.
Її голос був липким від люті.
6
Але по-справжньому Ґвендолен розлютилася після обіду. Зайшовши до своєї кімнати, вона стрибнула на ліжко і, дико волаючи, почала розкидати довкола себе подушки. Кет обачно залишився біля стіни, чекаючи закінчення істерики. Але Ґвендолен зупинилася лише тоді, коли оголосила війну Крестомансі!
— Я ненавиджу це місце, — загорлала вона. — Оцю брехливу люб’язність, оті їхні солодкі, аж нудотні, розмови… Ненавиджу! Ненавиджу!