Кет похитав головою. Кімната була кругла, подібна на його власну, але більша, й облаштована, як звичайна магічна майстерня. Він упізнав п’ятикутну зірку, намальовану над дверима. Запах запалених світильників, які висіли під стелею, нагадували запах Кавен-стріт, у Волверкоті. Щодо інших речей, які були розкладені на столах та стільцях довкола, то жодного уявлення про їх призначення він не мав. На одному зі столів стояли перегонні куби, в деяких булькотіла вода, деякі були порожні. Другий стіл був захаращений книжками й сувоями. На третьому були намальовані крейдою дивні візерунки, а на них лежала якась муміфікована істота. Погляд Кета блукав по кімнаті, перескакуючи з полиці на полицю, на яких хаотично лежали купи книжок, банок та глечиків з чарівними інгредієнтами. Під стіною стояли височенні глеки, такі ж, як у цукерні. Кет зрозумів, що містер Сондерс працює з розмахом. Етикетки на великих глеках сповіщали, які саме чарівні інгредієнти можна тут знайти: Очі Пуголовків, Арабська Гума, Еліксир Святого Джона Ворта, Драконяча Кров (висушена). Останній глек був майже весь заповнений темно-брунатним порошком. Кет знову глянув на муміфіковану істоту на третьому столі. На ногах у неї були пазури, як у собаки. А сама істота була немов велика ящірка. Щоправда, на спині виднілися крила. Без сумніву, колись це був невеличкий дракон.
— Ну, як тобі? — запитав його містер Сондерс.
Кет повернувся і побачив, що Крестомансі пішов. Йому стало спокійніше.
— Це, мабуть, коштувало страшенно дорого, — сказав він.
— На щастя, гроші на це ми одержуємо від платників податків, — сказав містер Сондерс. — Хочеш, розкажу тобі, що тут і до чого?
— Ви запитуєте, чи я хочу вивчати магію? — запитав Кет. — Ні-ні, дякую. Навряд чи мені вдасться опанувати цю науку.
— Я мав на увазі щонайменше ще дві речі, окрім відьомської науки, — сказав містер Сондерс. — Але чому ти впевнений, що не зможеш опанувати магію?
— Бо я не можу її зрозуміти, — пояснив Кет. — А мої закляття не працюють.
— А ти певен, що все робив правильно? — запитав містер Сондерс.
Продовжуючи говорити, він підійшов до муміфікованого дракона — чи що то було — й неуважно глипнув на нього. На величезний подив і ще більшу відразу Кета істота заворушилася. Тонкі прозорі крила на його спині розправилися і дракон знову завмер. Це видовище змусило Кета позадкувати до дверей. Зараз він був наляканий не менше, аніж тоді, коли міс Ларкінс заговорила чоловічим голосом. У цю мить він зрозумів, що той голос був дуже схожий на голос містера Сондерса.
— Я чаклував усіма відомими мені способами, — сказав Кет, все ще задкуючи до дверей. — Але не зміг навіть свої ґудзики перетворити на золото. А це ж так просто.
Містер Сондерс засміявся.
— Можливо, ти не був досить жадібний. Гаразд. Напевно, тобі вже час.
Кет з великим полегшенням втік з майстерні. Блукаючи незнайомими коридорами, він вирішив розповісти Ґвендолен про те, що Крестомансі зрештою зацікавився її вчинками й навіть розгнівався. Але Ґвендолен зачинилася у своїй кімнаті і навіть не відповіла йому. Наступного ранку він усе-таки потрапив до її кімнати, але перш ніж сказав бодай слово, у кімнату увійшла Евфімія з листом у руках. Ґвендолен жадібно вихопила його в служниці, а Кет встиг упізнати на конверті ламаний почерк містера Нострама. Мить, і Ґвендолен знову розлютилася.
— Хто це зробив? Коли прийшов лист?
Конверт був акуратно надрізаний і розкритий угорі.
— Сьогодні вранці, разом із іншою поштою, — сказала Евфімія. — І не дивіться на мене так. Міс Бессемер віддала мені його розкритим.
— Як вона посміла! — заверещала Ґвендолен. — Як вона сміє читати мої листи! Я зараз піду до Крестомансі й поскаржуся на неї!
— Ви про це пожалкуєте, — сказала Евфімія, коли Ґвендолен спробувала проштовхнутися повз неї до дверей. Дівчина різко повернулася до неї.
— О, стули пельку, ти, дурна дівко з обличчям жаби!
Кетові здалося це несправедливим. Евфімія, попри свої трохи витрішкуваті очі, була досить гарною дівчиною.
— Ходімо, Кете! — гукнула Ґвендолен і помчала по коридору зі своїм листом. Кет, засапавшись, біг за нею, та наздогнав її тільки біля мармурових сходів.
— Крестомансі! — заволала Ґвендолен тонким, тихим голосочком без відлуння.
Крестомансі саме підіймався мармуровими сходами. У своєму широкому халаті, почасти помаранчевому й почасти світло-рожевому, він був схожий на імператора Перу, але розсіяний погляд свідчив, що постаті дітей залишилися поза його увагою. Ґвендолен закричала згори вниз: