— Гей ви! Негайно підійдіть до нас!
Крестомансі підняв голову угору і здивовано звів брови.
— Хтось відкриває мої листи, — сказала Ґвендолен. — І мені байдуже, хто це робить, але я цього не дозволю! Ви мене чуєте?
Від її зухвалості Кетові перехопило подих. Крестомансі також здавався розгубленим.
— Ви одержали його розпечатаним? — запитав він.
Ґвендолен знову закричала:
— Надалі мої листи мають приходити до мене запечатаними!
— Тобто, я їх відкриватиму, а потім знову запечатуватиму? — запитав Крестомансі із сумнівом у голосі. — Це завдасть мені більше клопоту, але якщо ти від цього будеш щасливіша, гаразд, я так робитиму. Ґвендолен витріщилася на нього.
— То це ви? Ви прочитали листа, адресованого мені?
Крестомансі байдуже кивнув головою.
— Звичайно. Якщо хтось, як‑от Генрі Нострам, пише тобі листи, я повинен переконатися, що там не написано нічого капосного. Він всього лиш заздрісний нікчема.
— Він мій учитель! — несамовито заверещала Ґвендолен. — Ви не маєте права так казати!
— Шкода, — сказав Крестомансі, — що тебе навчав чаклун-невдаха. Тобі доведеться переучуватися. Мені також жаль, що я не маю права відкривати твої листи. Сподіваюся, ти не одержуватимеш їх часто, бо інакше моя совість не даватиме мені спокою.
— То ви й надалі маєте намір розпечатувати мої листи? — Ґвендолен озвіріла. — Тоді начувайтеся! Я вас попереджаю!
— Це дуже розумно з твого боку, — спокійно відказав Крестомансі. — Я люблю, коли мене попереджають.
Він піднявся вгору мармуровими сходами, проминувши Ґвендолен і Кета. Поли його рожево-помаранчевого халата закотилися і зблиснула світло-червона підкладка. Ґвендолен провела Крестомансі поглядом, сповненим злості та помсти.
— Нехай! Ви можете не помічати мене! — крикнула вона. — Жартувати вирішили? Ну заждіть! Кете, я така розлючена!!!
— Ти була дуже неввічливою, — сказав Кет.
— Він це заслужив, — сказала Ґвендолен і рушила назад до ігрової кімнати. — Розпечатати листа бідолашного містера Нострама. Мені байдуже, що він його прочитав. Навряд чи Крестомансі зміг там щось зрозуміти, адже ми вигадали спеціальний шифр, але лист підписаний. А це вже образа! Він натякає, що у цьому замку я повністю залежу від його милості. Я у відчаї! Не можу навіть заборонити читати мої листи! Але нічого! Я ще їм покажу! Начувайтеся!
Кет знав, що зараз краще змовчати. Ґвендолен влетіла в ігрову кімнату, сперлася на стіл і нарешті почала читати свій лист.
— Я тобі за цей лист говорила, — прошепотіла Евфімія, нахилившись до Мері, яка поралась у кімнаті. Ґвендолен зиркнула на дівчат.
— Діждетеся ви у мене, — бовкнула вона й знову втупилася в аркуш паперу, списаний почерком старого некроманта. За мить знову зазирнула в конверт.
— Тут і для тебе є лист, — вона простягла Кетові аркуш паперу. — Не забудь на нього відповісти.
Кет узяв лист, нервово роздумуючи, що міг би написати йому містер Нострам. Але лист був від місіс Шарп. Вона писала:
«Мій любий Кете, як тобі там ведеться, дитино моя? Мені без вас дуже самотньо. Я думала, що матиму трохи спокою, коли ви поїдете, але який спокій може бути без ваших голосів, без вашої присутності? Нещодавно у нас сталася дивна подія: приїхав один джентльмен і купив за п’ять фунтів нашого старого кота, який колись був твоєю скрипкою. Я так розхвилювалася, що вирішила спекти імбирного хліба і якось завезти його вам. Але містер Нострам порадив мені цього поки не робити. Передавай вітання Ґвендолен. Я б дуже хотіла, аби ви повернулися сюди. І повір мені, Кете, гроші нічогісінько не важать, коли у домі чути лише тишу.
З любов’ю, Еллен Шарп».
Кет читав цього листа з усмішкою та сльозами на очах. Він зрозумів, що йому також дуже бракує місіс Шарп. Туга за домом була настільки великою, що хліб йому не смакував, і какао здавалося ще гірше, ніж зазвичай. Містер Сондерс щось у нього запитував, але Кет не чув жодного слова.
— Що з тобою, Еріку? — запитав містер Сондерс.
Поринувши у свої спогади, Кет і не помітив, що враз у кімнаті запанував морок. Зі страху Джулія заверещала. Містер Сондерс навпомацки шукав вимикач, щоб увімкнути світло. Вимикач клацнув, і разом з ним у кімнату увірвалося світло. Кет побачив усміхненого Роджера, приголомшену Джулію, Ґвендолен, яка спокійно сиділа на своєму стільці, й містера Сондерса, який все ще тримав руку на вимикачі і роздратовано дивився на неї.
— Причина цього — поза межами нашого замку, чи не так? — запитав він.