Вона закрила книгу і запитально глянула на Кета.
— Ти мене кликала. Щось сталося? — запитав Кет. — Звідки в тебе ця книжка?
— З бібліотеки замку, — сказала Ґвендолен. — І взагалі, ти мені вже не потрібен. Я хотіла поділитися з тобою своїми планами та розповісти, про що написав мені містер Нострам, але тепер — все! Ні словечка не скажу! Як ти міг дозволити тій товстій свині, Джулії, виставити мене за двері?
— Я ніколи б не подумав, що у містера Нострама є якісь плани, — сказав Кет. — До речі, пролунав гонг на обід.
— Авжеж, він має плани. І мені все розповів. Ти думаєш, що я просто так написала Крестомансі? — сказала Ґвендолен. — І взагалі, не підлизуйся до мене. Я все одно нічогісінького тобі не скажу. Ти ще жалкуватимеш! А товстенька Джулія отримає свою нагороду ще швидше. Ґвендолен ледь дочекалася початку обіду, щоб здійснити свій план помсти. Щойно лакей підійшов до Джулії, щоб поставити на стіл тарілку із супом, як її спідниця перетворилася на змій. Від несподіванки та зі страху Джулія заверещала та підстрибнула з крісла. Суп вихлюпнувся на змій. Вони засичали й почали звиватися, вчепившись хвостами у корсаж плаття Джулії. Крик переляканого лакея змішався з дзенькотом розбитого посуду. За столом запанувала мертва тиша. Чулося лише сичання двадцяти змій. Усі завмерли, втупивши перелякані погляди на Джулію. А вона нерухомо стояла з піднятими руками, щоб змії не змогли до них дотягнутися і вкусити. За кілька хвилин Джулія все ж оговталася і проказала слова закляття. Ніхто їй за це не дорікнув. Ба, навпаки — містер Сондерс підбадьорив дівчинку.
— Молодчина!
Змії підкорилися закляттю і завмерли, розпустившись віялом. Спідниця Джулії тепер скидалася на балетну пачку, з-під якої було добре видно нижню спідницю, надірвану під час гри та поспіхом зашиту червоними вовняними нитками.
— Тебе вкусили? — запитав Крестомансі.
— Ні, — відповіла Джулія. — Суп збив їх із пантелику. Якщо ви не заперечуєте, я піду до себе й перевдягнуся.
Повільно та обережно вона вийшла з-за столу, і попрямувала до виходу з їдальні у супроводі Міллі. Поки лакеї, з зеленими від жаху обличчями, прибирали рештки розлитого супу, Крестомансі сказав:
— Недоброзичливість — єдина річ, яку я не потерплю за обіднім столом. Ґвендолен, будь ласка, йди до ігрової кімнати. Обідатимеш там.
Ґвендолен встала з-за столу і вийшла, не промовивши ані слова. Джулія й Міллі не повернулися, тож за столом цього дня було незвично порожньо. Хоча на одному кінці столу не замовкав Бернард зі своїми акціями та біржею, а на іншому — містерс Сондерс із творами мистецтва. Ґвендолен тріумфувала. Нарешті вона справила враження на Крестомансі! Наступна атака була запланована на неділю.
Щонеділі уся родина у найкращому одязі йшла до церкви. Зазвичай вважається, що чарівники не особливо полюбляють такі походи, та й чарувати у церкві якось не личить… Але це зовсім не турбувало Ґвендолен. Місіс Шарп в такій поведінці вбачала прояв неабиякого таланту дівчини. Отож Ґвендолен сиділа поруч із Кетом на лавці родини Крестомансі. На ній була сукня з англійського мережива та елегантний капелюшок. О, це була сама невинність. Вона так зосереджено дивилася в молитовник, що мала вигляд маленької святої. Селяни перешіптувалися, поглядаючи на неї, а вона була на сьомому небі від щастя — про неї говорять, вона знаменита! Цей святий вигляд вона підтримувала аж до проповіді.
Невпевненою ходою, похитуючись, вікарій підійшов до казальниці й слабким, тремтячим голосом почав проповідувати:
«Бо було багато невдоволених людей у конгрегації…» На жаль, нічого нового та цікавого він сказати не міг, тому й не сказав. Уся його проповідь була про непевні і сумні події його життя, які він порівнював з непевними та сумними подіями у житті кожного з парафіяльної спільноти. Він закликав парафіян покаятися, хоча з яких саме гріхів, звичайно, забув сказати, і продовжив розповідати якусь непевну та сумну історію, яку колись почув від якихось тітоньок. До кінця проповіді містер Сондерс уже спав, спав і Бернард-акція. Стара дама в мереживних рукавичках кивала головою чи також куняла… Раптом один святий, зображений на вітражах, почав позіхати й елегантно затулив рот патерицею. Він глянув на потворну монахиню, зображену поруч з ним. Напрасовані складки її монашого вбрання були схожі на оберемки хмизу. Отож єпископ простяг свою патерицю з кольорового скла й ударив черницю по плечу. Їй це не сподобалося. Вона перескочила до нього у вітраж і почала трясти його як грушку. Кет це все помітив. І барвистого вітражного єпископа, який щодуху лупцював черницю, і черницю, що також не давала спуску і собі дубасила єпископа. Тим часом волохатий святий, який сидів поруч із цими двома забіяками, нахилився до свого сусіда, також святого, схожого на царя, який тримав у руці макет замку. Святий, схожий на царя, зо страху випустив із рук макет і накивав звідти своїми скляними п’ятами. Поки він шукав порятунку в широких складках вбрання якоїсь святої з дурнуватою усмішкою, волохатий святий почав трощити макет замку. Отак одне за одним оживали усі вітражі. Кожен святий вважав справою честі відгамселити іншого, що стояв чи сидів поруч. Ті ж, кому зовсім не пощастило і битися не було з ким, підбирали свій одяг та танцювали якісь чудернацькі танці або ж махали рукою вікарію, що продовжував верзти нісенітниці з кафедри, не помічаючи нічого навколо себе. Маленькі сурмачі у кутиках вікон підстрибували, гралися та корчили прозорі гримаси усім, хто мав необережність на них дивитися. Волохатий святий виманив святого, схожого на царя, зі складок сукні жінки-праведниці і тепер ганяв його по усіх вітражах туди-сюди, проминаючи святих, які не переставали щодуху гамселити один одного. Цю виставу бачили усі, хто прийшов до церкви. Одні витріщалися на диво у вітражах, інші — перешіптувалися, а треті — врізнобіч крутили головами, щоб краще побачити маневри святого, схожого на царя. У церкві було таке сум’яття, що містер Сондерс прокинувся, і, спантеличений, втупився у вітражі. Звичайно, він одразу зрозумів, хто автор цього сум’яття та невдоволено глянув на Ґвендолен. Вона ж, сама скромність, сиділа з опущеними долу очима, тиха і покірна. Кет поглянув на Крестомансі. Маг, здавалося, настільки заглибився у проповідь, що й не помітив усього, що діялося довкола. Міллі схвильовано копошилася на краєчку свого стільця. А вікарій далі белькотів, навіть не здогадуючись, що відбувається у храмі. Помічник священика вирішив врешті-решт покласти край цьому вітражному бешкету. Він схопив хрест і свічку, а хлопець-служка ніс за ним кадило. Отак вони переходили від вікна до вікна, розмахуючи кадилом та відмовляючи молитви. Ґвендолен люб’язно зупиняла кожного святого, коли помічник священика відмовляв молитву біля нього. Вітражні святі ціпеніли хто де (от, наприклад, цар-святий влип у стіну), та щойно священнослужитель відвертався, як вони починали знову бігати, як обпечені, та битися між собою ще дужче, ніж досі. Церковна спільнота була шокована. Нарешті, Крестомансі повернувся і глянув на містера Сондерса. Той кивнув головою. Враз блиснула блискавиця, Кета навіть підкинуло на місці, а наступної миті усі святі вже чемно стояли на своїх місцях. Ґвендолен обурено крутнула головою і стенула плечима. У цей момент із задньої частини церкви почувся дивний шум: великий кам’яний хрестоносець зі страшним гуркотом всівся на своїй гробниці й показав носа вікарію.