— Мої любі… — почав вікарій, та, побачивши хрестоносця, враз збентежено змовк. Його помічник уже квапився заспокоїти кам’яного воїна. Та йому, здається, це зовсім не сподобалося. Він роздратовано підняв вгору великий, кам’яний меч і… Містер Сондерс зробив різкий жест і хрестоносець, зі ще більшим роздратуванням, опустив меч та влігся на місце, грюкнувши так, що всі аж підскочили.
— Багато наших парафіян так і не покаялися, — сумно сказав вікарій. — Помолімося.
Коли всі виходили з церкви, Ґвендолен, підстрибуючи, намагалася змішатися з натовпом, ігноруючи здивовані погляди людей, які її проминали. Та Міллі порівнялася з нею і боляче схопила за руку. Вона виглядала стурбованою.
— Ти ганебно повелася, мала безбожнице! Я не наважуюся навіть поговорити з бідолашним вікарієм. Ти розумієш, що зайшла занадто далеко?
— Та невже? — зацікавлено запитала Ґвендолен.
— Дуже далеко, — сказала Міллі.
Насправді Ґвендолен не перейшла межі дозволеного, адже Крестомансі навіть не дорікнув їй, натомість сказав багато втішного вікарію та його помічникові.
— Чому твій батько не висварив Ґвендолен, як годиться? — запитав Кет Роджера, коли вони поверталися до замку.
— Розумієш, коли він її ігнорує, вона ще більше біситься.
— Я не знаю, — сказав Роджер. — Він добряче нас вичитує, коли ми вдаємося до чарів. Напевно, сподівається, що їй це швидко набридне. Вона тобі не сказала, що утне завтра?
Відповідь Кета стала несподіванкою для Роджера.
— Ні. Вона сердиться на мене за те, що я з вами грався у солдатики, — сказав Кет.
— Ні, Кете, вона вважає тебе своєю власністю. В цьому її найбільша помилка, — сказав Роджер. — Ходімо переодягнемося у щось старе, і гайда добудовувати будиночок на дереві.