Ґвендолен ще дужче розгнівалася, коли Кет знову пішов із Роджером. Можливо, саме тому вона вчинила те, що вчинила згодом. А можливо, на це були ще якісь причини. У будь-якому разі, коли Кет прокинувся в понеділок, довкола була суцільна темрява. Хлопець подумав, що ще дуже рано, повернувся на бік і знову заснув. Уявіть його здивування, коли за кілька хвилин його зі всієї сили почала термосити Мері.
— Уже за двадцять дев’ята, Еріку. Хутчіш вставай.
— Але ще темно! — запротестував Кет. — Надворі дощить?
— Ні, — відповіла Мері. — Це нова витівка твоєї сестрички. І де в такої малої дівчини береться стільки сил на усілякі каверзи!
Стомлений, як щопонеділка, Кет сповз зі свого ліжка і нарешті зрозумів, чому в кімнаті так темно. Кожне вікно було заліплене густим гілляччям та листям: зелене й щойно пожовкле листя дерев, голубенька хвоя кедрів, соснові гілочки. До одного з вікон впритул підібрався величезний трояндовий кущ, у двох інших рясніли виноградні грона. Створювалося враження, що навколо замку виросли непролазні хащі.
— Господи! — промовив Кет.
— Глянь-но тільки! Подивись! Здається, вона змусила кожне дерево та кущик з цілої округи стати впритул до стін замку. І що вона утне наступного разу?
Темрява зробила Кета сумним та дратівливим. Він навіть одягатися не хотів. Але Мері не здавалася, і він не лише одягнувся, а ще й помив обличчя та почистив зуби. У нього закрадалася думка, що служниця старалась неспроста: вона хотіла хоч комусь розповісти, з якими незручностями стикнулися жителі замку через оцю витівку. Вона розповіла, що тиси так щільно зрослися біля дверей кухні, що чоловікам довелося сокирами прорубувати стежку для молочаря. Проте ніхто не зміг зрубати трьох дубів, що виросли біля парадного входу.
— А яблуні ростуть поруч з тисами, тому всюди стоїть запах сидру, ніби його зараз варять на кухні, — сказала Мері.
У кімнаті для ігор, куди ледь-ледь добрів Кет, було ще темніше. У густому зеленавому світлі він міг бачити, що обличчя Ґвендолен (з цілком зрозумілих причин) було блідим та замученим, але навіть зараз вона виглядала дуже задоволеною.
— Мені зовсім не подобаються ці дерева і ці хащі, — прошепотів їй Кет, коли Роджер і Джулія пішли до класу. — Чому б тобі не зробити щось менш образливе або ж кумедне?
— Ні! Я не дозволю із себе насміхатися, — просичала йому у відповідь Ґвендолен. — Мені потрібно було перевірити, скільки в мене сили і на що я здатна!
— Думаю, дуже багато, — сказав Кет, дивлячись на густу крону кінського каштана, втиснуту у віконну шибу. Ґвендолен усміхнулася.
— Уявляєш, що буде, коли я нарешті куплю драконячу кров? Кет ледь стримався, щоб не вибовкати, що драконячу кров бачив у майстерні містера Сондерса. Але вчасно прикусив язика. Ґвендолен не варто про це знати. Ранок у замку минув з увімкненим світлом. А перед ланчем Кет, Джулія й Роджер вийшли подивитися на хащі знадвору. Вони були трохи розчаровані, коли без зайвих труднощів відкрили двері та вийшли з замку. Рододендрони росли в кількох футах від них. Кет подумав, що Ґвендолен навмисне розсадила їх трохи віддалік, але, задерши голову, побачив поламане гілля та понівечене листя дерев і зрозумів, що дерева почали відступати від вікон замку.
За рододендронами їх чекали справжні джунглі. Дерева стояли настільки щільно одне до одного, що окрім листя та гілочок, вони втратили й величезні гілляки, які зараз штурпаками лежали на землі упереміш з понівеченими кущами троянд, зламаними ломиносами та розчавленими гронами винограду. Діти продерлися крізь непролазні кущі і мало не осліпли від яскравого сонячного світла. Вони швидко закліпали очима. Довкола них не було жодного деревця, жодного кущика. Куди сягало око: сади, село, пагорби були лисі. Єдиною місциною з деревами залишився старий, напівзруйнований мур саду Крестомансі.
— Це, певно, було могутнє закляття, — сказав Роджер.
— Пустеля, — промовила Джулія. — Ніколи б не подумала, що може так бракувати дерев!
До обіду всі вже зрозуміли, що дерева повертаються на свої звичні місця. Крізь вікно шкільної кімнати завиднілося небо, а через деякий час дерева відступили настільки, що містер Сондерс вимкнув світло. Кет та Роджер визирнули у вікно й завмерли: їхній дерев’яний будиночок, збудований в могутньому гіллі кінського каштана, після наступу рослинності був вкрай понищений.
— На що ви витріщилися? — запитав містер Сондерс.
— Наш дерев’яний будинок розтрощений, — сказав Роджер, розгнівано позираючи на Ґвендолен.