— Так навіть краще, — сказала Ґвендолен.
Вона сиділа навпочіпки посеред кімнати з аркушем паперу в руках. Біля неї стояв казан із чарівними інгредієнтами. Виглядало це все надзвичайно огидно. Ґвендолен поклала на аркуш двох жаб, дощового черв’яка, кількох вуховерток, чорного жука, павука й невелику купку кісток. Живі істоти були зачаровані й не могли втекти. Щойно Кет сказав, що усі гості прибули, Ґвендолен почала чаклувати. У казан вона кидала один за одним гидкі інгредієнти, промовляючи при цьому слова-закляття, похитувалася у трансі з боку на бік, а її скуйовджене волосся звисало над бридким варивом. Кет з жахом дивився на живі інгредієнти до чар-зілля, які звивалися й стрибали на аркуші паперу, й сподівався, що Ґвендолен не кидатиме їх у казан. Та схоже, у них була інша роль. Врешті решт Ґвендолен знову сіла навпочіпки й видихнула:
— Час!
Вона клацнула пальцями над мискою. Чарівна суміш спалахнула й згоріла зі синім полум’ям.
— Вдалося! — збуджено сказала Ґвендолен.
Вона витягла згорток газетного паперу й обережно розгорнула його.
— Тепер візьмемо дрібку драконячої крові.
Ґвендолен взяла трохи коричневого порошку й всипала його в казан. Полум’я засичало й почувся густий сморід смаленого. Потім вогонь підстрибнув угору й спалахнув зеленими та червоними іскрами. По стінах кімнати, по обличчю Ґвендолен, затанцювали яскраві вогняні зблиски. Вона знову почала плавно погойдуватися, продовжуючи протяжно наспівувати незрозумілі закляття. Отак наспівуючи, помалу нахилилася й торкнулася павука. Павук почав рости. Незабаром це вже був не павук, а п’ятифутове страховисько — кругла істота з двома маленькими очицями на лобі, що висіла, як гамак, на вісьмох зігнутих кошлатих лапах. Ґвендолен вказала пальцем на двері. На її превелику радість, двері самі відчинилися, павучисько, похитуючись, підійшов до них та, незграбно підібгавши лапки, протиснувся в отвір і кудись поповз коридором. Тепер Ґвендолен по черзі почала торкатися усіх живих істот, що лежали на аркуші перед нею. Вуховертки незграбно стовбичили одна біля одної, як рогаті світло-коричневі корови. Жаби людського зросту ляпали по підлозі своїми непропорційно великими ногами, а передні лапи у них звисали, наче у горили. Їхня плямиста шкіра тремтіла, а маленькі пори на ній то відкривалися, то закривалися. Здавалося, що вони постійно щось ковтають. Чорні жуки помалу просувалися до дверей на своїх чорних крислатих лапах. Пролізти на коридор було надто важко для них. Отак безконечною плетеницею вони сунули коридором, страшні та безмовні.
— Куди вони йдуть? — прошепотів він.
Ґвендолен пошепки відповіла:
— Звичайно, у їдальню. Сподіваюсь, що гостям перехочеться вечеряти. Вона помахала кісткою й сильно вдарила нею об підлогу. Та щойно випустила її з рук, кістка зависла у повітрі. Почулося тихе постукування, і невідомо звідки вилетіло безліч кісток, які почали з’єднуватися між собою. Зелені та червоні язики полум’я палахкотіли й тріщали. Наостанок з’явився череп і от уже цілий скелет танцював поряд з вогнем. Ґвендолен задоволено посміхнулася й узяла ще одну кістку.
Треба вам знати, що кістки, коли вони зачаровані, пригадують, кому належали. От і зараз скелет заспівав сумним, протяжним, мелодійним голосом:
— Бідолашна Сара Джейн. Я — бідолашна Сара Джейн. Дайте мені спокій.
Ґвендолен нетерпляче вказала йому помахом на двері. Скелет, погойдуючись та зітхаючи, вийшов з кімнати. За ним ішов інший, говорячи:
— Боб, син садівника. Я не хотів цього робити.
Ще троє їхніх товаришів йшли за ними, також сумно наспівуючи та пригадуючи, ким вони були за життя. Всі п’ятеро, йдучи хиткою ходою, трималися за чорним жуком.
— Сара Джейн, — почулося з коридору. — Я не мав такого наміру.
— Колись я був дюком Бекінгемським…
Ґвендолен було байдуже до їхніх нарікань — вона повернулася до дощового черв’яка. Він також виріс і зараз був схожий на величезну рожеву істоту, завбільшки з морського змія. Кета мало не знудило. Голе рожеве тіло черв’яка мало ворсинки, схожі на щетину свині. Кільця довкола тіла нагадували зморшки на суглобах пальців. Величезна безока голова чудовиська крутилася туди-сюди, поки Ґвендолен не скерувала його до дверей. Черв’як повільно поповз за скелетами то скручуючи, то розкручуючи голі рожеві кільця. Його великий лоб без очей сліпо обертався сюди й туди, аж поки Ґвендолен показала на двері, а потім критично подивилася вслід чудовиськам.