— Непогано, — сказала вона. — Ще один штрих.
Вона обережно сипнула ще одну дрібку сухої драконячої крові у полум’я, воно стало яскравіше, густіше, жовтіше, і знову почала наспівувати закляття, цього разу розмахуючи руками. За мить, у тремтячому від полум’я повітрі, почала формуватися якась дивна бліда істота. Повітря довкола неї клубочилося, кипіло, аж поки вона не набула обрисів жалюгідної згорбленої істоти з велетенською головою. Біля неї корчилися ще три схожі створіння. Коли найперша з них випала з полум’я на килим, Ґвендолен замуркотіла від задоволення. Кета вразила зловтіха на її обличчі.
— Ой, не треба, не роби цього! — попросив він.
Три інші створіннячка також упали на килим, і Кет впізнав у кожному з них привида, який нещодавно налякав його у вікні їдальні. Перший з них був схожий на немовля, надто мале, щоб ходити, але воно все ж таки ходило, перестрибуючи через голову. Другим був каліка, потворний і скорчений настільки, що не міг навіть кульгати. Третій був отим видінням у вікні — жалюгідним, зморшкуватим і брудним привидом. Останній, четвертий, мав білу шкіру, змережану синіми смугами. Кет затремтів.
— Будь ласка, поверни їх назад, — попросив він.
Ґвендолен тільки засміялася й наказала чотирьом привидам йти за рештою. Вони знехотя поволоклися до дверей. Та не встигли вийти з кімнати, як на порозі з’явилися Крестомансі та містер Сондерс. Чаклун і вчитель притягли зі собою цілу купу кісток і дрібних мерзенних істот, які падали на килим і гинули під довгими блискучими черевиками господаря замку. Привиди тупцяли, щось невиразно белькотіли, та врешті-решт зникали в охопленому полум’ям казані. Вогонь, здавалося, зникав разом із ними, і за деякий час у кімнаті не залишилося нічого, крім густого, чорного, смердючого диму.
Крізь дим було видно, як Ґвендолен втупилася у Крестомансі та містера Сондерса. Маг виглядав велично у синьому оксамитовому костюмі, з мереживними манжетами та жабо. Містер Сондерс, здавалося, доклав чимало зусиль, щоб знайти костюм, у якому його руки та ноги не видавалися б такими довгими, але це йому не зовсім вдалося. Один його черевик з добротної шкіри був розшнурований, а кістляві зап’ястки виглядали з рукавів сорочки. Здавалося, Містер Сондерс намотував на праву руку якусь невидиму нитку. Він і Крестомансі дивилися на Ґвендолен вельми роздратовано.
— Ми вас попереджали, чи не так? — сказав Крестомансі. — Продовжуйте, Майкле.
Містер Сондерс заховав невидимий моток ниток собі до кишені.
— Дякую, — сказав він. — Уже тиждень у мене руки сверблять.
Немов чорна хмара він навис над Ґвендолен, схопив її за руки й, сівши на стілець, перекинув через коліно. Потім скинув незашнурований шкіряний черевик і почав з усієї сили ним її лупцювати. Поки містер Сондерс гамселив Ґвендолен, а та звивалася, верещала та копала його ногами, Крестомансі підійшов до Кета й дав йому у вухо, двічі з кожного боку. Кет був такий вражений, що впав би, якби Крестомансі відразу не бив його з другого боку й не давав падати.
— Навіщо ви мене б’єте? — обурено запитав Кет, схопившись за голову, що дзвеніла, наче дзвін. — Я нічого поганого не зробив.
— Ось тому я тебе й вдарив, — сказав Крестомансі. — Ти ж не намагався зупинити її, чи не так?
Сказавши це, він повернувся до містера Сондерса.
— Гадаю, з неї досить, Майкле.
Містер Сондерс з явною неохотою перестав лупцювати дівчину. Ґвендолен сповзла навколішки на підлогу, схлипуючи від болю й волаючи між схлипуваннями про жахливе ставлення до себе.
Крестомансі підійшов й штурхнув її своїм блискучим черевиком.
— Припини свої витівки й поводься пристойно.
А коли Ґвендолен з жалюгідним виглядом зіп’ялася на ноги, він сказав:
— Ти цілком заслужила сьогоднішнє покарання. І ще: думаю, ти зрозуміла, що, окрім непокори, Майкл вибив з тебе й чаклунські здібності. Ти більше не зможеш чаклувати, поки не переконаєш нас, що у тебе добрі наміри. Зрозуміла? А тепер лягай спати. Й заради Бога, спробуй обміркувати все те, що ти накоїла.
Він кивнув містеру Сондерсу, й обидва вийшли. Містер Сондерс скакав на одній нозі, бо досі взував свій розшнурований черевик. Отак підскакуючи, він роздушив не одну гидку істоту, яка ще повзала по килимі. Ґвендолен закрила обличчя руками й з усієї сили затупотіла ногами.
— Звірюки! Звірі! Як вони посміли так поводитися зі мною! Я утну щось ще гірше, ніж досі. Я їм покажу!
— Але ти нічого не зможеш зробити без чаклунських умінь, — сказав Кет. — Хіба Крестомансі не сказав, що містер Сондерс позбавив тебе відьомського дару?