— Забирайся! — заволала на нього Ґвендолен. — Залиш мене саму! Ти такий, як і всі вони.
Кет пішов до своєї кімнати, а Ґвендолен ще довго тупотіла від безсилля ногами та схлипувала. Врешті-решт підняла голову й гукнула:
— Я ще не переможена! Ось побачиш!
Не дивно, що Кет бачив тієї ночі жахіття. Йому наснилися велетенські черв’яки та слизькі жаби, що росли та збільшувалися. Кет пітнів, стогнав, та врешті-решт, прокинувся, почуваючи себе зовсім розбитим, наче після важкої хвороби чи страшного сну, трохи полежав із розплющеними очима і, заспокоївшись, знову задрімав. А коли прокинувся, у кімнаті горіло світло. Хлопець розплющив очі й прислухався до сніжної тиші замку. Все довкола вказувало на те, що Ґвендолен знову щось утнула. Він не розумів, щó дало йому цю переконаність. Мабуть, це всього-на-всього гра уяви. Якщо містер Сондерс справді відібрав у неї відьомський талант, то вона уже нічогісінько не зможе зробити. Але Кет знав: вона знову щось накоїла. Він встав і поплентався до вікна. Нічого незвичайного через жодне з вікон хлопець не побачив: кедри росли собі навколо галявини, а вдалині, на схилі пагорба блищали сади.
День народжувався зі сонця й туману, а на темно-зеленому килимі галявини не було ще жодного сліду. Але Кет відчував — довкола відбулися зміни. Тому він швидко одягся й збіг сходами вниз, щоб запитати Ґвендолен, що вона знову накоїла. Кет відчинив двері її кімнати, й у ніздрі йому вдарив сморід, солодкий, важкий сморід чаклунства. Тут було бездоганно чисто. Жодних мертвих істот, жодних спалених казанів. Лише коробка Ґвендолен лежала деінде. Раніше вона стояла в розмальованій шафі, а зараз була біля її ліжка. Ґвендолен спала під синьо-оксамитовою ковдрою. Кет дуже обережно зачинив за собою двері, щоб не розбудити її. Але молода чаклунка прокинулася, сіла й витріщилась на нього. Кет зрозумів: те, що сталося, сталося зі самою Ґвендолен. Нічну сорочку вона одягнула навспак і стрічки, які мали б стягувати її на спині, зараз теліпалися спереду. Ще одне, на що звернув увагу Кет, — погляд, яким сестра дивилася на нього. У її очах читалося здивування та переляк.
— Хто ти? — запитала вона.
— Я — Кет, — сказав Кет.
— Ні, ти не Кет (кіт). Ти — хлопець, — сказала Ґвендолен. — Хто ти?
Кет подумав, що чаклунка, втративши свою відьмацьку силу, також утрачає пам’ять. Тому вирішив бути обережнішим з Ґвендолен.
— Я твій брат, Ерік, — терпляче промовив він і підійшов до її ліжка, щоб вона глянула на нього зблизька. — Але ти завжди називала мене Кетом.
— Мій брат! — вигукнула вона з подивом. — Не може бути! Я завжди хотіла мати брата. І я, звичайно, не сплю. У ванні було надто холодно, а коли я себе щипаю, то дуже боляче. А де я? Це якийсь притулок?
Хлопець витріщився на неї. Він запідозрив, що з пам’яттю у неї все гаразд, а от із зовнішністю та манерою говорити… Вона стала зграбнішою, ніж була. Обличчя залишилося гарненьким, з чудовими волошковими очима, але все-одно щось було не те. Навіть золоте волосся, яке розкинулося по плечах, було на два дюйми довше, ніж учора вночі.
— Ти не Ґвендолен! — крикнув він.
— Яке жахливе ім’я, — сказала дівчина, що сиділа на ліжку. — Звичайно, ні! Мене звуть Джанет Чант.
9
Кет був, мабуть, так само приголомшений, як і дивна дівчина, яку звали… Джанет Чант. «Джанет Чант… Може, Ґвендолен має сестру-близнючку, про яку вона мені не розповіла?» — думки хаотично роїлися в його голові.
— Але моє прізвище також Чант, — сказав він.
— Та невже? — перепитала Джанет.
Вона стала навколішки, не злазячи з ліжка, й замислено запустила пальці у волосся.
Ґвендолен ніколи б так не зробила.
— Твоє прізвище справді Чант? Воно взагалі не дуже поширене. І ти подумав, що я твоя сестра? Відколи прокинулася у ванні, все намагаюсь до двох додати два і в мене чомусь виходить п’ять. Де ми?
— У замку Крестомансі, — сказав Кет. — Крестомансі запросив нас сюди жити через рік після загибелі наших батьків.
— Отакої! — сказала Джанет. — Моя мама й тато живі й копають одне одного ногами! Принаймні так вони робили, коли я побажала їм на добраніч учора ввечері. Хто такий Крестомансі? Ти можеш розповісти мені щось про себе?
Спантеличений і збентежений, Кет розказав, як і чому він та Ґвендолен оселилися в замку, про всі її чаклунські витівки.
— Ти хочеш сказати, що Ґвендолен справді була чаклункою? — вигукнула Джанет.
Кет не хотів, щоб вона говорила була. Адже він щораз більше переконувався, що справжню Ґвендолен вже ніколи не побачить.