— Кого ти маєш на увазі, коли називаєш Генріха П’ятого? — прогарчав містер Сондерс. — Ричард Другий був на троні ще довго після Аджинкура. Яким було його найбільше магічне досягнення?
— Розгром французів, — припустила Джанет.
Містер Сондерс мав такий роздратований вигляд, що вона забелькотіла:
— Мені так здається. Французи були надто неповороткі у своїх металевих обладунках, а англійці мали на собі вовняний одяг і тому не грузли в багнюці, а їхні довгі луки, схоже, були зачаровані. Тому вони щоразу влучали, стріляючи у французів.
— І хто, на твою думку, виграв битву під Аджинкуром?
— Англійці, — сказала Джанет.
Це, звичайно, була правильна відповідь у її світі, але дівчина починала розуміти, що тут істина завжди протилежна правді з її світу. Так воно було й насправді. Містер Сондерс поклав руку їй на голову:
— Ні, ні, ні! Французи! Ти зовсім нічого не тямиш в історії, дівчино!
Здавалося, Джанет от‑от заплаче, зірветься і розповість учителю, що вона не Ґвендолен. Кет був у розпачі: причин приховувати правду, на відміну від Кета, у неї не було.
— Ґвендолен ніколи нічого не знає, — голосно промовив він, сподіваючись, що Джанет зрозуміє натяк.
Вона зрозуміла, зітхнула з полегкістю й розслабилася.
— Я це знаю, — сказав містер Сондерс. — Але десь там, усередині цієї гарненької голівки, має бути бодай трохи сірої речовини. Тож я сподіваюсь її побачити.
На лихо, Джанет настільки заспокоїлася, що спробувала пожартувати.
— А ви не хочете розколоти мою голову й подивитися, що там всередині? — запитала вона.
— Не спокушайте мене! — закричав містер Сондерс.
Він затулив очі своєю вузлуватою долонею, а другу націлив на Джанет. Це здалося настільки кумедним, що вона від душі розсміялася. Це було зовсім не схоже на Ґвендолен. Від здивування містер Сондерс опустив руку нижче свого носа й підозріливо дивився на неї.
— Що це ти робила?
— Нічого, — винуватим голосом сказала Джанет.
— Гм, — містер Сондерс проказав це таким тоном, що Кет та Джанет відчули себе не у своїй тарілці.
Нарешті — і дуже-дуже до речі — настав час для молока та бісквітів. Мері з дуже поважним виглядом принесла наїдки на великій таці. Поруч із філіжанкою кави лежала жаба — велика, мокра, брунатна жаба. Від страху душа Кета мало не провалилася у нетрі замку. Судячи з переляканого вигляду Джанет, вона відчувала те саме.
— Що це ти принесла? — запитав містер Сондерс.
— Іще одну витівку Ґвендолен, якою вона вирішила прикрасити наш сьогоднішній день. — похмуро відповіла Мері. — Погляньте, це ж Евфімія.
Містер Сондерс нахилився й глянув на брунатну грудочку. Потім швидко повернувся до Джанет і глянув на неї з такою люттю, що дівчина без роздумів зірвалася зі стільця.
— Ось чому ти сміялася!
— Ні, це не я! — скрикнула Джанет.
— Евфімія була зачинена в шафі у кімнаті Ґвендолен, стогнала та кумкала, бідолашна, — сказала Мері.
— Я думаю, про це треба розповісти Крестомансі, — сказав містер Сондерс.
Він уже було рушив до дверей, але двері самі відчинилися, і до кімнати увійшов веселий і заклопотаний Крестомансі, із якимись паперами у руці.
— Майкле, ти, схоже, вчинив правильно… — Він замовк, побачивши обличчя містера Сондерса. — Що трапилося?
— Будь ласка, погляньте на цю жабу, сер, — сказала Мері. Я знайшла її в шафі Ґвендолен.
У той день Крестомансі мав неперевершений вигляд. На ньому був сірий костюм у бузкову смужку і в тон до нього бузкова краватка, трохи зсунута набік. Маг нахилився, щоб краще роздивитися жабу. Евфімія підняла голову й квакнула на знак привітання.
У класі запанувала тиша. Кет ні за що на світі не хотів би пережити ще хоча б одну таку мить.
— Святий Боже! — сказав Крестомансі лагідним голосом. Таким лагідним, як мороз, що ніжно малює малюнки на вікнах.