Вони рушили вниз по стежці. Але вже зникаючи з поля зору дітей, Крестомансі ще раз повернувся і подивився на них здивованим, але зовсім не дружнім поглядом.
— Не подобається він мені, ой, не подобається, — прошепотіла Джанет. — Здається, я скоро навіть з місця боятимусь рушити.
Вона пришпилила свою спідничку. А коли Міллі та Крестомансі зникли з очей, Джанет продовжила:
— Вона — Міллі — приємна, як солодкий мед. Але він! Кете, можливо, Крестомансі могутній чарівник?
— Ні, не думаю, — сказав Кет.
— Чому? У мене з’являється таке відчуття щоразу, коли я його бачу.
— Не знаю. Я нічого такого не відчуваю. Я просто його боюся.
— Оце воно і є, — сказала Джанет. — Ти звик жити між чарівниками. А я відчуваю: щось тут не те. Ти помітив, що він завжди з’являється, коли його кличуть? Це було вже двічі.
— Це всього-на-всього збіг обставин, — сказав Кет. — Неможливо будувати теорії на збігові обставин.
— Він дуже добре це приховує, визнаю, — сказала Джанет. — Приходить, удаючи, ніби заклопотаний чимось іншим, але…
— Все! Замовкни! Ти стаєш прискіпливою, як Ґвендолен. Вона також постійно думала про нього, — розсердився Кет.
Джанет затупотіла ногами по гравію.
— Я не Ґвендолен. Вона навіть не подобається мені. Зарубай це собі на носі, йолопе!
Кет засміявся.
— Чому ти смієшся? — запитала Джанет.
— Ґвендолен завжди тупотить ногами, коли сердиться, — відповів він.
— Справді? — здивувалася Джанет.
11
Поки Джанет зашнуровувала свої черевики, Кет зрозумів, що настав час ланчу. Він квапливо потягнув Джанет до потаємних дверей. Несподівано з густих кущів рододендрону, що росли біля самих дверей, пролунав грубий голос:
— Юна леді! Стривайте хвилинку!
Джанет стривожено глянула на Кета, й обоє пришвидшили крок. Голос був неприємним. Рододендрони обурено зашелестіли навколо них, і з гущавини вислизнув гладкий старигань у брудному плащі. Перш ніж вони отямилися від подиву, він перегородив їм дорогу й стояв, поглядаючи докірливо і дихаючи на них перегаром.
— Привіт, містере Беслем, — сказав Кет для зручності Джанет.
— Ви чуєте мене, юна леді? — запитав містер Беслем.
Кет побачив, що Джанет злякалася, але відповіла йому таким тоном, яким могла б відповісти справжня Ґвендолен:
— Так, чула, але я вирішила, що то говорить дерево.
— Говорить дерево! — сказав містер Беслем. — Я так багато для вас зробив, а ви вважаєте мене деревом. Щоб побачитися з вами, я купив три пінти олії й попросив різника привезти мене сюди на його старому возі, який мало не розсипався по дорозі.
— Що вам треба? — нервово запитала Джанет.
— Зараз я вам розкажу, — промовив містер Беслем.
Він скинув плащ і повільно почав нишпорити у кишенях своїх чудернацьких штанів.
— Нам час іти на ланч, — сказав Кет.
— Майте терпіння, юний джентльмене, — сказав містер Беслем.
Він простяг свою бліду, брудну руку до Джанет. У ній щось виблискувало.
— Ось візьміть.
— Це сережки моєї матері, — сказав Кет із подивом, ну і звичайно, щоб допомогти Джанет. — Як вони у вас опинилися?
— Ваша сестра мені їх віддала, щоб розрахуватися за драконячу кров, — сказав містер Беслем. — Не сумніваюся, що ви віддали їх мені цілком щиро, юна леді, але вони мені не потрібні.
— Чому? — запитала Джанет.
— Мені здається… Тобто, я впевнений, що це справжні діаманти, — сказав містер Беслем. — Але ви ніколи не говорили мені, що вони зачаровані, еге ж? На них накладене сильне закляття, щоб вберегти їх від крадіжки. Закляття, яке супроводжується гучним криком. Цілу ніч вони репетували: «Я належу Керолайн Чант». А сьогодні вранці я загорнув їх у ковдру і повіз до знайомого продавця. Але він не захотів навіть торкатися до них. Тож заберіть ці сережки назад, юна леді. І заплатіть мені за покупку п’ятдесят п’ять фунтів.
Джанет ковтнула слину. Те саме зробив і Кет.
— Мені дуже прикро, — сказала Джанет. — Повірте мені, я нічого про це не знала. Але… на жаль, я не маю жодного джерела прибутку. А ви не можете зняти закляття?
— І потрапити під слідство? — запитав містер Беслем. — Це дуже сильне закляття, я не брешу вам.
— Тоді чому вони зараз мовчать? — запитав Кет.
— За кого ви мене маєте??? Уявіть, що я сиджу між шматками баранини і кричу, що належу родині Чант! Знайомий чарівник позичив мені трохи відповідного закляття, але попередив: «Ці крики втихомиряться всього на годину. Це справді дуже сильні чари. Якщо ти хочеш позбутися їх назавжди, тобі треба звертатися до справжнього чарівника. І цей візит коштуватиме тобі не менше, аніж коштують сережки. До того ж тобі доведеться відповісти на чимало запитань». Чарівники — могутні люди, юна леді. Тому я й сиджу тут, у кущах, наляканий до смерті, і боюся, що зовсім скоро дія закляття закінчиться, а ви мені розповідаєте, що у вас нічого немає. Заберіть собі ті трикляті сережки і віддайте мені хоч трохи грошенят!