— Я не можу, в мене справи, — сказав він.
— Я знаю — з Ґвендолен, — стомлено відказав Роджер. — Деколи здається, що ти її ліва нога, або щось такого.
Кет відчув себе ображеним. Розумів би Роджер, що Джанет обійшлася би без своєї лівої ноги легше, ніж зараз без нього. Він поспішив за Джанет до кімнати Ґвендолен, щиро прагнучи, щоб дівчина, за якою він зараз так квапився, була справжня Ґвендолен. Забігши до кімнати, Джанет заходилася гарячково збирати речі: книжки й закляття, дрібнички з полиці над каміном, щітку із золотою ручкою, маленьке дзеркальце на туалетному столику, глечик на столику біля ліжка й половину рушників із ванної кімнати.
— Що ти робиш? — запитав Кет.
— Шукаю речі, які ми могли б продати. А ти у себе маєш щось таке, без чого міг би обійтися? — відповіла Джанет. — Не дивися на мене так. Я знаю, це скидається на крадіжку, але мене опановує жахливий розпач, щойно подумаю, як той паскудний старигань йде до Крестомансі. Мені до всього аж байдуже стає.
Вона підійшла до гардероба й переглянула речі, що висіли на вішаках.
— Тут є чудове пальто.
— Воно знадобиться, якщо в неділю буде прохолодно, — засмучено сказав Кет. — Я піду й подивлюся, щó в мене є, але пообіцяй, що залишишся тут, поки я не повернуся.
— Я нікуди не наважуся піти без тебе, володарю, — промовила Джанет. — Але поквапся.
У кімнаті Кета було набагато менше речей, але він зібрав усе, що міг віддати, навіть велику губку з ванної кімнати. Хлопець почував себе злодієм.
Свої знахідки вони загорнули у два рушники й крадькома спустилися сходами вниз, щомиті переймаючись, щоб хтось їх не побачив.
— Я наче злодійка з награбованим добром. — прошепотіла Джанет. — Здається, зараз хтось увімкне світло, й нас заскочить поліція. Тут є поліція?
— Є, — відповів Кет. — Тихіше.
Але, як завжди, біля потаємних дверей замку нікого не було. Діти тихенько прокрались до освітленого коридору і вибігли надвір. Галявина біля рододендронів була також порожня. Ну що ж, якщо у цих рододендронах з легкістю сховався товстун містер Беслем, то двоє дітей у них напевне сховаються з усією своєю здобиччю. Та щойно вони відійшли кілька кроків від дверей, як з мішків долинули волання, наче заспівав величезний хор. Джанет і Кет мало крізь землю не провалилися.
— Ми належимо Замку Крестомансі! Ми належимо Замку Крестомансі! — гриміли сорок голосів.
Деякі голоси були глибокі, деякі — дзвінкі, але всі напрочуд гучні. Вони створювали оглушливу какофонію. За мить діти зрозуміли, що цей бедлам творять їхні вузли.
— Кляті клумаки! — сказала Джанет.
Вони повернулися й побігли до дверей — сорок голосів дзвеніли в їхніх вухах. Їм відчинила двері Міс Бессемер. Висока, тонка й пурпурова — вона стояла, чекаючи, поки діти зайдуть у замок. Джанет і Кетові не залишалося нічого іншого, як швиденько прослизнути повз неї в коридор, покласти свої вузлики й отримати на горіхи.
— Які жахливі звуки, мої любі, — сказала міс Бессемер. — Я не чула нічого подібного відтоді, як один недалекий чаклун намагався нас пограбувати. Що ви там робили?
Джанет не знала, хто ця велична дама в пурпурових шатах. Вона була надто налякана, щоб заговорити. Кет почав виправдовуватися.
— Ми хотіли погратися в дерев’яному будиночку, — відповів він. — А для цього нам потрібні були деякі речі.
Він здивувався, як легко усе придумав.
— Вам треба було підійти до мене, дурненькі! — сказала міс Бессемер. — Я могла б дати вам деякі речі, якими уже ніхто не користується. Віднесіть речі у свої кімнати, а я знайду вам дещо інше для вашої хатинки.
Засмучені, вони повернулися до кімнати Джанет.
— Я ніяк не можу звикнути, що тут усе зачароване, — простогнала Джанет. — Це пригнічує мене. Хто вона, ця довготелеса помаранчева леді? Я готова закластися, що вона чаклунка.
— Міс Бессемер. Домоправителька, — сказав Кет.
— А чи є надія, що вона дасть нам речі з якогось дорогого непотребу, варті двадцятьох фунтів? — запитала Джанет.
Обоє знали, що це малоймовірно. Вони уже не сподівалися дістати двадцять фунтів. Коли пролунав гонг, що скликав усіх на обід, Кет розповів Джанет, що таке обід у цьому замку. Вона пообіцяла йому не підстрибувати, коли лакеї переноситимуть страви через її плече, й заприсяглася не розмовляти й навіть не намагатися розмовляти про статуї з містером Сондерсом, а також запевнила, що не має нічого проти, щоб послухати, як Бернард розповідає про акції та про біржі. Тож Кет подумав, що принаймні протягом цього короткого відтинка часу зможе не хвилюватися. Він допоміг Джанет одягтися й сам прийняв душ. А коли вони зайшли до вітальні, навіть гордився собою і сестрою.