— Дев’ять сірників… Я так і думала… — сказала вона, коли розгорнула книжечку. — О Боже, Кете! П’ять з них уже згоріли! Поглянь.
Вона простягла книжечку Кету. І справді, всередині було дев’ять сірників. Голівки перших двох були чорні. Третій був спалений до самої основи. Четвертий — знову з чорною голівкою. А п’ятий спалений так нещадно, що навіть картон, до якого він кріпився, обвуглився, а на смужці наждачного паперу утворилася дірка. Дивом не згоріла сама книжечка і не спалахнули останні чотири сірники. Вони були нові-новісінькі: з яскраво-червоними голівками та жовтуватим пергаментним папером унизу, з-під якого виглядав картон.
— Це схоже на якесь закляття, — сказав Кет.
— Це справжнє, сильне закляття, — сказала Джанет. — Ці сірники — це дев’ять твоїх життів, Кете. Як ти примудрився втратити аж п’ять з них?
Кет не міг у це повірити. Його переповнював гнів.
— Такого не може бути, — сказав він.
Навіть якщо й справді у нього було дев’ять життів, йому були відомі лише три випадки, коли він міг їх утратити: коли Ґвендолен наслала на нього конвульсії, а до того — при народженні та у кораблетрощі, коли загинули їхні батьки. Лише згодом йому пригадалися чотири привиди, які вилітали з охопленого вогнем казана, щоб приєднатися до жахливої процесії Ґвендолен. Один з привидів був немовлям, другий — зовсім мокрим, третій — каліка, здається, мав конвульсії. Але чому привидів було чотири, а спалених сірників — п’ять. Кет затремтів і вирішив хай там що довести Джанет, що вона помиляється.
— А ти не міг раз або двічі непомітно для себе померти уві сні? Звичайно, не міг, — здивовано відповіла сама собі Джанет.
Кет нахилився й узяв книжечку.
— Дивися сюди. Я доведу, що це не так.
Він висмикнув шостий сірник й протяг його по наждачному папері. Джанет схопилася на ноги, крикнувши йому, щоб він зупинився. Але сірник спалахнув. Одночасно з ним спалахнув і Кет.
14
Хлопець зойкнув. Його тіло вкрилося полум’яними язиками. Він закричав і спробував збити полум’я руками. Вогненні язики, бліді та тремтячі, проривалися назовні крізь його одяг, його черевики, спалахували у волоссі та на шкірі обличчя, і уже за кілька секунд Кет став подібний на смолоскип. Охоплений блідим, майже білим, полум’ям, він впав на підлогу і почав качатися по ній. Джанет не панікувала. Вона схопила найближчий куток килима й кинула його на Кета. У своєму світі дівчина чула про такий спосіб гасіння пожежі. Але загасити це полум’я їй не вдалося. Нажахана Джанет дивилася як бліде, кольору привидів, полум’я завиграшки проривалось крізь килим, наче його там і не було, й палахкотіло зісподу ще сильніше, ніж будь-де. Воно не спалювало килим і не обпалювало руки Джанет, поки вона намагалася збити полум’я, катуляючи Кета у килимі по підлозі. Та все марно: до чого б не вдавалася Джанет, щоб хоч трохи втихомирити полум’я, воно проникало скрізь, а Кет ще більше репетував. Його голова виглядала з вогняного сувою, нагадуючи радше плетиво з язиків полум’я, ніж людську плоть. Вона бачила його перекривлене від болю і страху обличчя. І тоді їй сяйнула чудова думка. Вона схопилася на ноги й заверещала:
— Крестомансі! Крестомансі! Скоріше сюди!
Вона ще кричала, коли двері стрімко розчахнулися і на порозі з’явився Крестомансі. Джанет забула, що двері були зачинені. Та навіть зачинені на замок двері не стали на заваді Володарю замку. Вона забула, що на обід були запрошені гості. Про це вона згадала, лише коли побачила мереживні манжети мага та його костюм із чорного оксамиту, який виблискував у світлі полум’я опаловим, синім, малиновим, жовтим і зеленим кольорами. Але на це, схоже, Крестомансі також було байдуже. Він глянув на охоплений полум’ям сувій, й сказав:
— О Боже!
Потім опустився на коліна і почав розгортати килим не менш енергійно, ніж Джанет загортала його.
— Пробачте мені. Я думала, це загасить полум’я, — заникуючись, пробелькотіла Джанет.
— Воно мало б його загасити, — сказав Крестомансі, і знову заходився перекидати Кета, не звертаючи уваги на вогняних змій, які ковзали й вистрибували на рукави його чудового сюртука. — Як це сталося?
— Він запалив одного сірника. Я сказала йому…
— От, дурна дитина!
Крестомансі був такий розгніваний, що Джанет зі страху заридала. Нарешті, він розмотав останній виток килима, й звідти викотився Кет, усе ще палаючи, як пучок соломи. Тепер він більше не зойкав і не верещав. З його горла виривався лише тонкий писк, настільки неприємний, що Джанет затулила долонями вуха. Крестомансі запхнув руку у полум’я і вихопив з правої руки Кета червону книжечку з сірниками.