— Але ж це підло!
— З усіх цих підлих трюків, — сказав дракон, — я повинен уміти виконувати хоча б кілька.
Кет зрозумів, що той жартує.
— Тільки спробуй її зачепити, я тобі шию скручу, — сказав він. — Шукай собі іншу іграшку для забави!
— Ти говориш точнісінько, як Майкл, — сказав дракон, випустивши похмуру хмарку диму. — Мені набридло їсти мишей.
— То попроси його, щоб він брав тебе з собою на прогулянку. — Кет узяв руку Джанет і щосили почав нею трясти. Дівчина здригнулася і прийшла до тями. Здавалося, вона зовсім не пам’ятала, що з нею відбулося.
— І взагалі, я прийшов не базікати з тобою, — сказав Кет драконові. — Мені потрібно трохи драконячої крові.
Для певності, що дракон знову чогось не затіє, він відтяг Джанет у безпечне місце і схопив маленьку китайську вазу з сусіднього столу. Дракон нахилився й почухався під підборіддям, як собака, аж крила залопотіли.
— Майкл каже, що кров дракона завжди завдає шкоди, навіть коли нею користується знавець, — сказав він. — Один необережний рух може коштувати вам життя.
Кет і Джанет глянули одне на одного крізь дим, що валив з драконячої пащі під час промови.
— Ет, пусте, я можу пожертвувати одним життям, — сказав Кет.
Він узяв велику скляну банку з написом «Драконяча кров», і вийняв звідти трохи брунатного порошку, що мав гострий і дивний запах.
— От Крестомансі чудово обходиться всього двома життями, що у нього залишилися, — сказала роздратовано Джанет.
— Але ж Крестомансі — особливий, — зауважив дракон. Він нервово смикався, стоячи на краю стола.
Його золоті оченята уважно стежили за руками Кета, поки той не зав’язав трішки драконячої крові у свою хустинку і не сховав до кишені. Дракончик виглядав таким стурбованим, що Кет підійшов до нього і лагідно полоскотав його під підборіддям.
Малюк замуркотів, наче котик, витяг шию і притиснувся до його пальців. Дим валив із його ніздрів шумливими кільцями.
— Не турбуйся, — сказав Кет, — у мене залишилося ще три життя, розумієш?
— Авжеж! Тепер я розумію, чому ти мені так подобаєшся, — сказав дракон і трохи не впав зі столу, тягнучи шию за Кетовою рукою. — Не залишай мене тут самого!
— Нам уже час!
Кет знову посадив дракончика на стіл і поплескав його по спинці. Хлопцеві дуже хотілося ще раз торкнутися його теплої, бугристої шкіри.
— До побачення!
— До побачення! — відповів дракон.
Кет і Джанет залишили його у майстерні. Він дивився вслід за ними, як дивиться собака за господарем, що вирушив на прогулянку, не взявши його з собою.
— Я думаю, що йому тут нудно, — сказав Кет, коли вони вийшли з майстерні.
— Це ганьба! Він всього-на-всього дитина, — сказала Джанет.
Вона зупинилася на першому повороті сходів.
— Повернімося назад і візьмімо його з собою на прогулянку. Він мені дуже сподобався!
Кет був переконаний: якщо Джанет справді зараз туди повернеться, то він застане дракона за ласуванням її ногою.
— Не такий він вже й приємний. І взагалі, нам негайно треба бігти до саду, бо, щойно повернеться містер Сондерс, дракон вибовкає нашу таємницю.
— Так, на жаль, він уміє говорити, — погодилася Джанет. — Тому нам краще поквапитися.
Кет дуже обережно ішов замком, тримаючи руку в кишені на випадок непередбачених зустрічей. Він боявся втратити ще одне своє життя, щоб опинитися в забороненому саду. Адже, як виявилося, три попередніх він втратив надзвичайно легко. Це не переставало його дивувати. Судячи з усього, втрата п’ятого життя мала бути не менш ефектною, ніж втрата шостого минулої ночі. То чого ж він цього ніяк не може пригадати? Це не вкладалося у Кета в голові. Його життя не достатньо міцно були пов’язані з ним, на відміну від життя інших людей. Єдине, в чому він був впевнений, що немає на світі інших Кетів Чантів, які б могли потрапити у халепу в його світі, коли Кет його покине.
15
Це був погідний осінній день, коли все довкола занурюється у солодку дрімоту, а світ переливається теплими відтінками жовтого та зеленого. Поблизу не було жодної душі й тишу порушувало лише шарудіння листя під ногами Кета й Джанет, коли вони поспішали через парк до старого саду. На півдорозі Джанет раптом зупинилася:
— Ми шукаємо сад, який скидається на замкові руїни? Правильно? Тоді нам треба йти у протилежний бік.
Кет міг заприсягтися, що вони йдуть правильним шляхом, та коли зупинився й розглянувся довкола, то побачив, що високий, залитий сонцем мур зараз був позаду них. Кет вирішив, що всього лиш не пам’ятає дороги до саду, якою вони колись йшли з Ґвендолен. Діти розвернулися і знову рушили до високого муру. Заборонений сад був за ним, але жодних дверей чи іншого входу там не було. Тоді вони рушили попри стіну до найближчої хвірточки, яка ховалася у кущах троянд. Зруйнований мур знову дивним чином опинився позаду.