— Це, напевно, діють ті чари, які захищають сад від непроханих гостей, — здогадалася Джанет, коли вони знову йшли через фруктовий сад.
— Думаю, так воно і є, — відповів Кет.
І вони знову опинилися в парку. Високий зруйнований мур знову був позаду.
— Вони прийдуть з церкви раніше, ніж ми знайдемо вхід у зачарований сад, — стривожено промовила Джанет.
— Спробуймо дивитися на сад краєм ока, а не йти навпростець до нього, — сказав Кет.
Так вони й зробили: йшли до саду, не дивлячись на нього. Здавалося, тепер він залишається на своєму місці. Несподівано для себе діти вийшли на стрімку стежинку в оточенні високих мурів. Ця стежечка вела до високої старої стіни зі сходинками, замаскованими у мальвах й золотистому жабрії. Схвильованих дітей обвіяло теплом зі старого напівзруйнованого каміння. Та навіть збігаючи сходами вгору, вони намагалися не дивитися на високі руїни. Цього разу мур залишився стояти нерухомо. Давні напівзруйновані сходи виявилися вдвічі вищими, ніж сам замок, і Кетові та Джанет довелося подолати цю відстань двічі: спочатку, притискаючись одним боком до гарячих каменів муру, щоб спіймати трохи тіні, вийти нагору, а потім стрімко спуститися на протилежний бік. Дорога була важкою, адже старе каміння під палючим полуденним сонцем ставало щораз гарячіше. У кінці підйому Кет уже тримав голову обома руками й ховався у тіні дерев, що нависали над однією зі зруйнованих стін, бо інакше голова йому йшла обертом. Та коли зрідка він все ж таки наважувався поглянути вниз, то бачив замок щоразу з іншого боку. Йому здавалося, що мур, руїни й він разом з ними кудись плили, а може, кружляли… У верхній частині муру діти зауважили отвір, схожий на все, що завгодно, тільки не на вхід. Почуття провини за непослух їх не покидало, але вони все-таки пролізли у нього. Земля з того боку входу було досить стоптана, наче люди тут віками походжали.
Могутні темні дерева росли впритул один до одного, і під ними було так добре відпочивати у прохолоді. Поміж дерев вилася ідеально протоптана стежина, і Кет та Джанет пішли нею углиб саду. І, як це буває у густому лісі, їм почало здаватися, що дерева довкола них також не стоять на місці, а крутяться, і в дивному танку розходяться врізнобіч, а потім знову стають у коло. Хоча, може так воно було і насправді? Стежинка привела їх у гущавину.
— Яке чудове місце! — прошепотіла Джанет. — Але надто вже дивне!
Маленька балка перед ними була вщерть заповнена весняними квітами: нарциси, первоцвіти, проліски, гіацинти й крихітні тюльпани росли тут в неймовірній кількості. І це у вересні! У балці панувала прохолода, якою, можливо, й пояснювалося це буйне цвітіння… Джанет і Кет, щулячись з холоду, йшли поміж цих квітів далі. Довкола відчувалися пахощі весни, прохолодні й запаморочливі, чисті й дикі, сповнені магічної сили. Ступивши ще два кроки, вони усміхнулися, а за мить вже дзвінко сміялися:
— О, дивись! — сказала Джанет. — Там кіт.
Це був великий смугастий кошак. Він стояв, вигнувши тіло дугою, під кущем примул, переводив здивований погляд з Кета на Джанет і роздумував, а чи не кинутися йому навтьоки. О, диво! Кет впізнав у смугастику свою стареньку скрипку, яку Ґвендолен зачарувала на кота. Він розсміявся. Тут усе приносило йому радість.
— Познайомся: це старий Скрипка, — сказав Кет. — Колись він був моєю скрипкою. Але що він тут робить?
Джанет опустилася навколішки й простягла руку.
— Ходи сюди, Скрипко. Ходи сюди, котику.
Кепський характер Скрипки, певно, трохи змінився в цьому квітковому заповіднику. Він дозволив Джанет почухати себе під шийкою і навіть погладити спинку. І, що взагалі було неймовірним, взяти себе на руки, та ще й мурчати у її обіймах. Обличчя Джанет засяяло від щастя. Зараз вона була неймовірно схожа на Ґвендолен, коли та поверталася з уроку магії, лиш Джанет була добріша. Вона підморгнула Кетові.
— Я дуже люблю котиків! Усіх, усіх!!!
Кет засміявся. Він простяг ліву руку й собі погладив Скрипку. Дивно, але на дотик кіт здавався дерев’яним, наче справжня скрипка…
Від такої несподіванки, Кет швидко забрав руку. Діти перетнули широкий моріжок з нарцисів, що пахтіли, наче небесний рай. Скрипка і далі сидів на руках у Джанет. Квітковий килим закінчився, а Кет вже зрозумів, що сад навколо них рухається, як йому заманеться. Коли він проходив між синіми дзвіночками та великими червоними тюльпанами, сумніву у цьому вже не мав: дерева плавно, ледь помітно, ковзали, ніби вказуючи їм дорогу поміж безмежжям квітів на осяяний сонцем схил. Тут росла обплутана повзучим в’юном з синіми квітами шипшина. У Кета не залишилося сумнівів: сад рухався по колу й униз. Зараз його так само нудило, як і тоді, коли вони поверталися зі своєї втечі автомобілем до замку. Кет волів би краще пройтися пішки, розглядаючи усе довкола.