— Можливо, йдеться про вашого родича? — припустив містер Генрі Нострам. — Чант — не дуже поширене прізвище.
— Гадаю, що таки поширене, — відповів Кет. — Адже ми зовсім не маємо родичів.
— А родичі вашої любої матусі? — наполягав містер Нострам, невідомо куди мандруючи своїм неспокійним оком, а його брат в цей час примудрявся похмуро дивитися водночас на хідник і на верхівки дерев.
— Генрі, ти ж бачиш, що бідолашний хлопець нічого не знає, — сказав містер Вільям. — Я навіть сумніваюся, що він може знати дівоче прізвище його любої матусі.
— О, це я знаю, — сказав Кет. — Воно записане у їхньому шлюбному свідоцтві. Її прізвище також Чант.
— Чудасія та й годі, — сказав містер Нострам, поціливши оком у свого брата.
— Дивно… Але це нам ніяк не допоможе, — погодився містер Вільям.
Кет хотів втекти. Сьогодні з ним відбулося стільки дивних подій, йому поставили стільки незвичайних запитань, що вражень мало б вистачити аж до Різдва.
— Ну, якщо ви неодмінно хочете про це дізнатися, — сказав він, — чому б вам самим не написати тому містерові, містерові Крес…
— Замовкни! — сердито крикнув містер Генрі.
— Тихіше! — гнівно озвався його брат.
— Величній Особі, я хотів сказати, — уточнив Кет, стривожено глянувши на братів.
Очі містера Вільяма почали блукати обличчям хлопця, і Кету здалося, що маг зараз впаде в транс, як міс Ларкінс.
— Це нам допоможе, Генрі, це нам допоможе! — раптом скрикнув містер Вільям. І з тріумфом потрусив срібним ланцюжком, що висів на його камізельці.
— У нас є срібло! — вигукнув той.
— Я дуже радий, — чемно промовив Кет. — Мені вже час.
Він з усіх ніг побіг вниз вулицею. А коли пополудні знову вийшов із дому, то повернув праворуч й покинув Ковент-стріт, оминувши дім Чоловіка, що Вважав себе Чаклуном. Хоч той шлях був набагато довший і тому доволі незручний, але це було наразі краще, аніж знову зустрітися з міс Ларкінс чи Нострамами. Кетові навіть захотілося, аби розпочалися заняття у школі. Того вечора, коли він повернувся додому, Ґвендолен уже чекала на нього. Після уроку містера Нострама вона була, як завжди, збуджена, а до того ж у її погляді з’явилося щось таємниче та важливе.
— Це чудова думка: написати листа Крестомансі, — сказала вона Кетові. — Не знаю, чому я раніше про це не подумала? Пусте, я щойно його написала.
— Навіщо тобі це? — запитав Кет. — Хіба містер Нострам не міг йому написати?
— Буде краще, якщо він одержить листа від мене, — сказала Ґвендолен. — І я думаю, що нічого не станеться, якщо він знатиме мій підпис. Містер Нострам продиктував мені текст листа.
— Про що він врешті-решт хоче довідатися? — запитав Кет.
— А ти не хотів би це знати? — збуджено промовила Ґвендолен.
— Ні, — сказав Кет. — Не хотів би.
Ця розмова нагадала йому події сьогоднішнього ранку і йому знову захотілося, щоби навчальний рік почався якомога швидше. Натомість він сказав:
— Мені хотілося б, аби кінські каштани вже достигли.
— Кінські каштани! — сказала Ґвендолен із глибокою відразою. — Який же ти недалекий! Вони достигатимуть ще добрих шість тижнів.
— Я знаю, — сказав Кет, і наступні два дні, виходячи з дому, він повертав праворуч.
Була чудова погода, яка буває лише коли серпень змінюється вереснем. Кет з друзями прогулювалися берегом річки. Отак блукаючи, вони натрапили на мур, перелізли через нього й опинилися в саду. Там було безліч яблунь із солодкими білими яблуками, які достигали найраніше. Хлопці напихали цілі кишені та капелюхи тих яблук, аж поки розлючений садівник не відлупцював їх граблями. Усі кинулися навтьоки. Кет був задоволений: йому пощастило принести додому свого капелюха, повнісінького яблук. Місіс Шарп любила яблука, тому Кет сподівався, що вона не годуватиме його сьогодні пряниковими чоловічками. В інших чарівниць вони вистрибували з тарілки й утікали, поки їх намагалися з’їсти. Тому, спіймавши хоч одного, ти відчував, що просто зобов’язаний ним поласувати. Це була справедлива боротьба, й деяким чоловічкам щастило втекти. Але пряникові чоловічки місіс Шарп поводилися зовсім інакше. Вони лише лежали, ледь-ледь рухаючи руками, й Кетові завжди бракувало мужності їх з’їсти. Кета настільки поринув у ці думки, що навіть не звернув увагу на чотириколісний кеб, який зупинився біля будинку Чоловіка, що вважав себе чаклуном. Він підійшов до бічних дверей свого будинку, і забіг у кухню, тримаючи у руках капелюх з яблуками:
— Погляньте-но, місіс Шарп, що я приніс!