Але місіс Шарп не було. Натомість посеред кухні стояв високий і надзвичайно елегантно вдягнений чоловік. Кет перелякано дивився на нього. Напевно, це новий мер міста, багач, бо ніхто, крім цих людей, не носив штани з перламутровими лампасами, оксамитові піджаки й високі капелюхи, що блищали не менше, аніж їхні черевики. Його чорне волосся було гладенько зачесане й схоже на ще один капелюх. Кет не мав сумніву, що бачить перед собою Чорного Незнайомця Ґвендолен, який прийшов допомогти їй почати володарювати світом. Але чому він на кухні? Гостей завжди приймали у вітальні.
— Вітаю вас, сер. Проходьте сюди, будь ласка, — сказав він, важко відсапуючись.
Чорний Незнайомець здивовано глянув на нього. «Та воно й не дивно, — подумав Кет, — Він так розгублено дивиться навколо себе». На кухні панував звичайний безлад. Кухонна плита була засипана попелом. Роззирнувшись довкола, Кет з жахом помітив, що місіс Шарп знову готувала пряникових чоловічків. Інгредієнти для закляття (пакети, недбало зліплені зі старих газет, і жалюгідні маленькі глечики) лежали на одному кінці стола, а пряникове тісто отак і залишилося лежати посеред столу. У дальньому кутку столу мухи лазили по м’ясу, приготованому на ланч. М’ясо було таке ж брудне, як і знаряддя для заклять.
— Хто ти? — запитав Чорний Незнайомець. — Мені здається, що я тебе знаю. Що ти приніс у своєму капелюсі?
Кет був надто заклопотаний тим, щоб навести бодай якийсь лад на кухні, але останнє запитання він почув.
— Яблука, — сказав він, показуючи їх Незнайомцеві. — Смачні й солодкі. Я нарвав їх із дерева.
Незнайомець зміряв його серйозним поглядом.
— Нарвав, — сказав він, — це означає, що ти їх накрав.
Кет знав про це незгірш за нього. Він вирішив, що навіть меру міста не личило нагадувати про це.
— Я знаю. Але, напевно, й ви крали яблука, коли були в такому віці, як я.
Незнайомець легенько кахикнув і змінив тему розмови.
— Ти ще не назвав себе.
— Пробачте. Я справді вам не сказав, як мене звати? Я — Ерік Чант. Але всі називають мене Кет.
— Отже, Ґвендолен Чант — твоя сестра? — запитав Незнайомець.
Він ставав усе сумнішим, а в його словах зазвучали нотки жалю. Кет запідозрив, що кухня місіс Шарп здавалася йому гніздом інфекцій.
— Я справді її брат. Вийдімо звідси? — сказав Кет, сподіваючись витягти Незнайомця з кухні. — Ось тут трохи чистіше.
— Я одержав лист від твоєї сестри, — сказав Незнайомець, не рухаючись зі свого місця. — Мені здалося, вона написала, що ти втопився разом із батьками.
— Ви помилилися, — збентежено відповів Кет. — Я не втопився, бо тримався за Ґвендолен, а вона чарівниця. Ось, тут чистіше.
— Я бачу, — сказав Незнайомець. — До речі, мене звуть Крестомансі.
— Он як! — здивувався Кет. Це була справжня несподіванка. Він поклав свій капелюх із яблуками між знаряддями для чарів, сподіваючись, що вони зруйнують його. — Тоді вас негайно треба провести до вітальні.
— Чому? — здивувався Крестомансі.
— Тому що, — роздратовано відповів Кет, — ви занадто важлива особа, щоб перебувати тут.
— Що змушує тебе думати, що я надто важлива особа? — запитав Крестомансі, ще досі не оговтавшись від здивування. Кетові захотілося трусонути його за плечі.
— Ви приїхали сюди у багатому екіпажі, одягнуті у розкішний одяг, та й місіс Шарп сказала, що ви дуже важлива особа. Вона стверджує, що містер Нострам віддав би свої очі за три ваші листи.
— Та невже? — запитав Кресомансі. — Ці листи навряд чи мають таку високу ціну.
— Ні, не віддав. Але за них він навчає Ґвендолен, — сказав Кет.
— Як навчає? Без очей? Оце вигадав! — засміявся Крестомансі.
На щастя, з двору почулися швидкі кроки, і в кухню увірвалася засапана, осяйна й щаслива Ґвендолен.
— Містер Крестомансі?
— Атож, я Крестомансі, — підтвердив Незнайомець. — А ти, либонь, Ґвендолен?
— Так. Містер Нострам розповів мені, що поблизу стоїть кеб, — видихнула Ґвендолен.
За нею вбігла не менш засапана місіс Шарп. Вони обоє почали навперебій вітати Крестомансі, й Кет був дуже вдячний їм за це. Нарешті, вони умовили гостя перейти до вітальні, й місіс Шарп шанобливо запропонувала йому чаю й поставила тарілку з пряниковими чоловічками, які ледь-ледь рухали руками. Кет подумки відзначив, що Крестомансі також не наважився їх їсти. Гість випив трохи чаю — скромно, без молока й цукру, — й почав розпитувати, чому Ґвендолен і Кет вирішили оселитися у місіс Шарп. Місіс Шарп спробувала переконати мага, що вона взялася безкорисливо опікуватися цими дітьми, і напевне, сподівалася, що Крестомансі платитиме їй за турботу так, як погодилась оплачувати міська влада. Але Ґвендолен вирішила бути чесною.