— Місто платить за наше утримання, — сказала вона, — бо всі шкодують, що сталася та катастрофа з прогулянковим кораблем.
Кет зрадів, що ситуація прояснилася, хоч і розумів, що Ґвендолен уже викинула місіс Шарп, наче старе пальто.
— Тоді я змушений буду поговорити з мером, — сказав Крестомансі, підвівся, поклав свій новенький капелюх на елегантний рукав піджака й струсив з нього пилинки. Місіс Шарп зітхнула й змирилася. Вона чудово розуміла, чого прагне Ґвендолен.
— Не турбуйтеся, місіс Шарп, — сказав Крестомансі. — Ніхто не хоче вас позбутися.
Потім він потис руки Ґвендолен та Кетові й сказав:
— Я повинен був, звичайно, побачитися з вами раніше. Пробачте мені. Зрозумійте, ваш батько повівся зі мною надто брутально. Але це не остання наша зустріч з вами, обіцяю!
Після його відвідин місіс Шарп ходила насуплена, Ґвендолен — радісна, а Кет — знервований.
— Чого ти так радієш? — запитав Кет у Ґвендолен.
— Тому що він був зворушений нашим сирітством, — відповіла Ґвендолен. — Він усиновить нас, і моя доля буде влаштована!
— Не верзи дурниць! — розгнівано сказала місіс Шарп. — Твоя доля залишилася такою, як і була. Він приїхав сюди, але не сказав вам нічого втішного і нічого не пообіцяв…
Ґвендолен впевнено усміхнулася.
— Ти не бачила того зворушливого листа, якого я йому написала.
— Може, й так. Але не схоже, щоб він надто вплинув на нього, — відказала міс Шарп.
Кет радше погоджувався з місіс Шарп, бо мав прикре відчуття, що ще до приходу Ґвендолен і місіс Шарп, примудрився образити Крестомансі не менше, аніж свого часу його батько. Він сподівався, що Ґвендолен про це не дізнається, інакше знову розлютиться на нього. Але на його величезний подив виявилося, що Ґвендолен мала рацію. Мер прийшов до них пополудні й повідомив, що Крестомансі забирає їх обох до себе і хоче, аби вони стали частиною його сім’ї.
— Сподіваюсь, мені немає потреби пояснювати вам, як вам пощастило, — сказав він, коли Ґвендолен скрикнула від радості й обняла спохмурнілу місіс Шарп.
Кет нервував більше, ніж зазвичай. Він потягнув мера за рукав.
— Дозвольте вас запитати, сер, хто такий Крестомансі?
Мер по-дружньому поплескав його по плечі.
— Це дуже знаменитий джентльмен, — сказав він. — Незабаром ви зустрінетеся з усіма коронованими особами Європи, мій хлопче. Як тобі таке, га?
Кет не знав, щó йому й думати. Ця перспектива здавалася доволі туманною і лише давала привід нервувати більше, аніж досі. Ґвендолен, либонь, написала справді дуже зворушливого листа. Отже, на нього знову очікували зміни, і від цього було трохи лячно. Упродовж наступного тижня їх захопила веремія приготувань до переїзду. Дружини міських радників купували їм новий одяг, Ґвендолен тріумфувала та все більше нервувала, а Кет відчував, що йому вже бракує товариства місіс Шарп, міс Ларкінс, та й за усіма іншими, здавалося, він уже скучив. До потяга їх прийшло проводжати, напевне, усе місто з прапорами та духовим оркестром. Кет засмутився. Немов передчуваючи, що незабаром його життя стане іншим, а може, й гіршим, він сторожко присів на краєчок свого сидіння у вагоні. Натомість Ґвендолен, одягнута у свою симпатичну нову сукню, у гарненькому капелюшку, зручно прилаштованому до зачіски, впевнено й елегантно відкинулася до спинки свого місця.
— Я це зробила, — радісно сказала вона. — Кете, хіба ж це не чудово!
— Ні, — відповів Кет, почуваючи себе препаскудно. — Мені вже хочеться додому. Навіщо ти це зробила? І чому зараз виглядаєш такою щасливою?
— Ти не зрозумієш, — відповіла йому Ґвендолен. — Але дещо я тобі скажу. Нарешті я втекла з цього напівживого, напівмертвого Волверкота, і розлучилася з тупими радниками та базіками-чаклунами. І ще: я здивувала Крестомансі. Ти це бачив, хіба ні?
— Я не придивлявся спеціально, — сказав Кет. — Хоч і бачив, як ти підлизувалася до нього…
— О, стули пельку, тупий бевзю, а як ні, то влаштую тобі щось гірше, ніж конвульсії! — сказала Ґвендолен.
Потяг нарешті засопів і рушив зі станції. Ґвендолен махала рукою духовому оркестрові угору й униз, немов особа королівської крові. Кет розумів, що вона тренується правити світом.
3
Подорож потягом тривала майже годину, перш ніж він доїхав до Баубриджа, кінцевої станції їхньої подорожі.