— А що Боніфацій? — відчув щось підозріле пан Миколай, що відсипався після бурхливої грозової ночі.Він ще був у ліжку, коли прибіг Петро, і вийшов до нього в самій сорочці.
— А! — махнув рукою слуга. — Пан маршалок збудив мене й сказав: «Петрусю, пан-дідич нагло вмер, але то таке…»
— «Таке»?
— Ага, вашмосць. А потім він мовив: «Іди подивися, яке красне світло в пивниці!»
Перша думка, що виникла в пана Миколая, була про святість Олександера, бо той був чоловіком дуже порядним, але вся його душа миттю обурилась й запротестувала. Олександер давно вже поглядав у бік Кальвіна.[9]
— Світло, кажеш? Яке світло?
— Я там не був, — опустив голову Петро. — Казав, аби ніхто не заходив до пивниці, доки не явиться хтось з вашмосців.
— Давай зробимо так. Зараз я зберуся, а ти тим часом заклич пана Лукаша. Він лікар і буде нам в поміч.
Миколай боявся, щоб потім його не запідозрили в приховуванні доказів. Смерть Олександера була логічна, і він, попри великий жаль, мусив це визнати і прийняти. Сей чоловік зробив усе, аби допровадити себе до загибелі.Монастир, можливо, продовжив би йому життя, як продовжив його вітцю Григорію, але Олександер ненавидів монастирський триб життя, і не раз про це казав. Як писав славний Ян з Киян: «У чоловіка три вороги: мир, спокуситель і плоть.» Хто не годний з ними воювати, той взагалі не має місця в світі.Бо ніде не є безпечно. Вітер свище звідусіль, лупають двері, хтось зазирає в твоє вікно, а під подушкою ліпше тримати острий ніж, а не вервицю.
Миколай швидко вбрався і, відмовившись від супроводу, вирушив до двору Олександера. Не мав жодного сумніву, що Домницький вмер, і що ніхто йому в цьому не допоміг. Бачив рану навпроти серця на власні очі. Картав себе, що після зливи пішов разом з Лукашем додому, бо геть вимокли обидва. Треба було положити Олександера в ліжко й дочекатися, поки той засне. Але за те їх будуть судити вже на небі, а тепер слід віддати накази слугам Домницького і повідомити про лихий трафунок магістрат.
Натовп слуг Олександера чекав на пана Миколая як на пришестя Ісуса, з огляду на химерний душевний стан маршалка Боніфація. Той стояв посеред двору й дивився то на ясне небо, то на обгорілу липу, де прикро змішався зелений колір з чорним, і се його, здавалось, непокоїло більше, ніж смерть господаря. Жодного смутку на його лиці пан Миколай не запримітив, і переконався, що права рука його дорогого приятеля зазнала такого самого ушкодження, як і спалене дерево. Після такої урази важко повернутися до нормального людського життя.
— Честь, Боніфацію! — привітався Миколай якомога спокійніше, і в носі йому засвербіло від різкого запаху різнотрав’я, що йшов від маршалка. Наче той спав тієї ночі на грядці аптекарського городчика.
У пана радці склалось враження, ніби Боніфацій геть забув про смерть свого володаря. Зморшки на чолі маршалка розгладились, лице погладшало. Тільки в очах, десь на самому споді, ще неспокійно ворушилось почуття обов’язку — речі священної для пана Миколая, наріжного каменю його світогляду. Бо се обов’язок привів його сюди найперше, а вже потім почуття.
На ганку стояв гурт старших слуг, коло конюшні збились наче лошата пахолки, і всі дивились на пана радцю як на ангела справедливості.Тому його поводження не могло бути надмір схвильованим. Слуги розступились і утворили прохід до пивниці.Миколай рушив туди в супроводі старшого слуги, який освітлював і без того добре освітлене підземелля, покинувши стояти зачарованого небом маршалка, й непомітно намацав на грудях перстень з птахом.
Господи, помагай тому, хто мене має. Напис втискається йому в шкіру, запечатує серце, запечатує уста, щоб бути гідним мужем, виплеканим на молоці Цицерона та Марка Аврелія. Вуха йому заступило, коли він зійшов на сам низ, а до вогкості й холоду пивниці додався характерний запах зрізаної серпом трави. По стінах горіли смолискипи, встромлені в залізні петлі, тож Петро міг би загасити своє джерело світла. Однак того світла, про яке говорив Боніфацій слузі, Миколай не сподобився увидіти. За третіми дверима було темно. Пан радця змовив коротку молитву і увійшов.
Пан Лукаш, для якого смерть була конкурентом, а, отже, не мала в собі нічого містичного, і який частіше мусив ставати в ногах недужого, пускаючи в узголів’я її ясновельможність, також не здивувався наглій смерті Олександера. З першого погляду він констатував серцевий напад, і навіщось торкнувся твердої зимної руки, ніби збирався привітатись з небіжчиком. У голові його промайнула тінь латинської фрази «Salve, cezar… приречені на смерть… Це мало означати, що і він, Лукаш, і Миколай теж невдовзі вирушать в далеку дорогу до тієї країни, звідки нема вороття. Але далі він опанував себе і мовив: