Про нещасного Боніфація якось забули. Тільки увечері відчинили комірку й не знайшли там маршалка. Замість нього на стіні було намальовано вуглиною неоковирні крила. Утім, не до Боніфація тепер було. Передчуття пана Лукаша справдились. Наближалась гроза. Тільки не з неба, а з землі, й двоє товаришів юності Олександера Домницького незабаром опинились в її епіцентрі, переживши прикрі, як їм здавалось, незаслужені відчуття. Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.
Тіло дідича лежало в труні посеред зали, а осиротілі слуги тинялися двором, незвиклі до волі.Не знали направду, що їм чинити, і їхня воля могла виявитися гіркою та голодною. Спробуй, проживши роки на одному місці, шукати інше в цьому вбогому, знищеному війнами й неврожаєм, краї. Спробуй, відслуживши в порядного і справедливого господаря, перейти до безецного і свавільного. Пан Домницький не втягав своїх слуг в різна авантури: жили собі мирно, тихо, лиш часом мусив відрядити когось на війну, як велів йому король, а як хто не вернувся, то що ж…Обидва старші сини Домницького теж зложили голови, боронячи край від турків.
Отже, зараз ніхто не клопотався долею слуг, бо дім поринув у жалобу. Малий пахолок Івась рубав тріски коло дровітні з трохи старшим Тимошем. Він тішився, що тепер напевно за ним приїде тато, а поки знайде йому нову службу, він ще встигне набавитися з меншими братом і сестричкою. У Тимоша на устах блукала хитра посмішка, і раптом він сказав:
— Я знаю, що як панич верне, хоч сам він буде на лиці молодий!
— Що ти кажеш, Тимоше? Усі гадають, що наш панич втопився у Дністрі.
— Нє, не втопився. Його виділи на Зеленому гостинці. Якби небіжчик дідич послав за ним, його б знайшли. Та він не схотів.
— Чому не схотів?
— Не знаю. Певно, злий дух би вгнівався.
— Який злий дух?
— Ти що, не чув ксьондза? До панича вступив злий дух, і якби його силою завернути додому, то Матеуш би вмер. Але наш дідич знав давні звичаї.А ви думаєте, що він стратив розум…
— Але ж дідич вмер!
— Старий був, то й умер. Ходи, щось покажу.
Івась потягнувся вслід за Тимошем, відчуваючи якусь непевність. навіть страх. Але найменше при тому цікавості.Вони пішли поза дровітню і пірнули в напівтемряву старих дерев, чиє листя пахло, віддаючи вогкістю землі.Але насправді пахло не листя, що вже встигло втратити яснозелену весняну свіжість. Запах линув від ями під самим фундаментом, розритої, аби у такий спосіб дістатися до найдальшого кутка пивниці. Отвір не розширили, бо пан Лукаш придумав ліпший спосіб винести звідтіля тіло господаря, облегшивши його свяченою водою. Випадок не той, щоб про нього розповідати. Петро тут таки присягнувся, що буде мовчати. Але його бачили, як виходив з костелу зі склянкою свяченої води.
Тиміш чхнув і сказав:
— Чуєш?
— Що? — наставив вуха Івась.
— Запах, дурню! З пивниці пахне зіллям.
Івась подумав: «Ну, то й що?». Але, очевидно, річ була не в запаху. Тиміш ліг на живіт, і встромив голову в діру. За хвилю малий почув його схвильоване сопіння.
— Тепер ти.
Тиміш встав, обтрусив землю з грудей, що трохи підсохла, й тому майже не лишила сліду на сорочці.
— А що там?
— Увидиш. А, може, не увидиш. Може, ти не вмієш видіти, — сказав Тиміш з притиском.
Малий покірно ліг на живіт і теж занурив голову в темний отвір, звідки линув тонкий запах польових квітів, який трохи перебивав гіркуватий запах золотистої кульбаби, що зараз доцвітала по темних кутках. Але спершу нічого не бачив, доки запах не проникнув у всі отвори його голови, аж кров почала бухкати в скронях. Хлопчик заплющив очі, що втомились від напруження, і аж тоді зумів увидіти: зеленувате світіння внизу, що мало обриси людської постаті, яка лежала на боці, і від неї віяло солодким безтурботним спокоєм, невинним та щасливим. Малий слуга відчув, що і його дотикається цей солодкий спокій, і що нічого солодшого за нього бути не може. Нараз брутальна рука шарпнула його за комір і поставила на ноги.
— Видів? — спитав Тиміш, жадібно зазираючи йому в лице.
Малий кивнув.
— Що ти видів? Га?