Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда, але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так — не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.
— Ось, що, Петре, — раптом спинився дідич, — візьміть ключі й отворіть пивницю. Може, там мокро, вода підійшла. Хоч би гриб догори не поліз.
І знову ж таки Петро зауважив, а він тепер примічав усе, як ловець звірини, від безділля й самотності, що Яношик намагається показати себе перед малжонкою, який статечний з нього господар. Від того він ще більше спротивів Петрові, що не був ніколи жонатий. Петро взяв ключі, й смутний спогад вколов йому серце. Той, хто мав ключі від пивниці, і був господарем дому. Ключі означали владу. Правда, перші двері відмикав маршалок Боніфацій, але ключ брав у пана Олександера, не мав свого. Але Петро, хоч був старший над слугами, ніколи не спускався до пивниці сам.
Двері зарипіли, й коли Петро відслонив їх ширше, Яношик відскочив з криком:
- Єзус, що за…
Йому привиділись зелені руки, що тягнулись до нього з темного отвору, вимагаючи більше світла. Петро ж побачив лише свіжі лискучі пагони бузини, що розправились, коли відчинили двері.Але поза тим він встиг зауважити мерехтіння світлячків, що роїлись у пивниці.
Тієї ж неділі Миколай з Лукашем ходили на журавнівський цвинтар провідати свого приятеля. Звідти було видно дім Домницького, але тепер навіть комин ховався за зеленим пагорбом. Усюди було повно зелені, але там аж занадто.І хоч це здивувало, занепокоїло обох шляхтичів, ніхто не хотів говорити перший. Усі теорії залишались наразі непідтвердженими. Лукаш шукав розв’язку в книгах, Миколая більше цікавила особиста таємниця Олександера Домницького, так би мовити, ab ovo, й доля родинного гнізда.
На цвинтарі, під самим костелом не знайшлося місця. Домницьких, батька й сина, поховали не зовсім відповідно до їхнього суспільного статусу, однак ліпше було не зачинати цієї справи. Обидві смерті надто нагадували самогубство. Миколаєві довелося подарувати ксьондзові кобилу-дволітку, а біскуп не знав достеменно ситуації. Річ у тім, що хоч Олександер формально належав до Римської церкви, фактично давно вже став на бік протестантів, і стримувала його від вирішального розриву з костелом лише відсутність останніх в Журавному серед вершків шляхти. Смерть застала його не лише в розквіті літ, а й на піку духовних шукань. Сам Миколай теж не відзначався надмірною побожністю, однак його щедрість могла заткнути будь-кому чорний писок. Яношик би не впорався з цією справою.І хоча Миколай зневажав цього типа, разом з тим вони перебували ніби в спілці.Вибір між миром і домовою війною був зроблений на користь першого. Це Миколай порадив йому продати маєток. Сам купити його не міг: не мав грошей, та й, правду кажучи, се ще більше би втягнуло його в цю, як він відчував, небезпечну історію.
У пана Лукаша були інші проблеми. Його повільно роз’їдала іржа знудження, безвиході, відсутність майбутнього, тобто те, що називають кризою середнього віку. Подзвін по Олександеру він сприймав як подзвін по самому собі. Мури його життя почали кришитися й осипатися, а двір Домницького весь час нагадував йому про це.
День був ясний, але задушливий. Парувала земля, пересичена дощами. Через дощі вони два тижні не провідували могили, які більше не було кому провідувати. Яношик просив скласти епітафію на гріб, і замовити надгробки з твердого каменю. Хотів один надгробок, бо поховали обох Домницьких поруч, однак Миколай дуже спротивився цьому. Сказав, що в Журавному навіть малих дітей ховають окремо, і такий відступ від звичаю може привернути небажану увагу, а пана Яна звинуватять у скупості.Однак справжня причина полягала в тому, що всупереч усім наданим доказам, пан радця не вірив у смерть Олександрового сина. Серце чинило опір, хоча розум погоджувався із загальною опінією.
І те, що Миколай побачив на цвинтарі, завдало удару саме загальній опінії.Дві могили стояли поруч, з дерев’яними хрестами, але як же вони тепер різнилися! На могилі Олександера ріс величезний кущ шипшини, обсипаний блідорожевими квітами. А могила Матеуша залишалась голим горбком з жовтої глини, на якій пробивалась квола травиця. Жона Домницького спочивала не тут, а біля православної церкви.