Петро з Осипом сиділи на ганку наче всередині зеленої печери, бо не лише трава вдарилась в ріст, не лише бур’яни заполонили зільник, а й ружі шалено цвіли, сповнюючи пахощами увесь двір. Слуги косили тепер два рази в тиждень, і то лише подвір’я, аби Яношик мав собі де походжати.
Пустка дворища була заповнена травою, квітами, деревами, а пустку душі можна було лише заповнити думками та бесідою, живим людським теплом. Осип нетерпляче чекав, коли стемніє, і він піде до своєї Насті. Вони домовились з Петром, що в разі якоїсь напасті Петро і так нічого не вдіє, а тому краще буде, як він вийде таємним ходом і прибіжить по нього. А що Настя пекла їм хліб з панської муки, передавала сир, яйці, городину, то Петро не мав нічого проти. Та й звик уже ночувати сам, просто на ганку з піддашшям. А як стане зимно, перебереться до стайні, до Сивулька.
— Якби ж то все було так, — мовив до Осипа.
— Ага. Жиємо, як пташки: не сіємо, лиш косимо, а все маємо.
Осип любив слухати проповіді в церкві, мав добру пам’ять на почуте.Їздив нераз з покійним дідичем, і той розповідав йому про чужі краї. Але згадав про інше:
— Куди ти підеш, Петре, як осінь настане? Пристав би до якоїсь молодиці. Тутка повно шляхетських вдів.
Він нераз заводив про се розмову, але й тепер Петро відповів однаково:
— Не знаю.
Не був бистрий на думку.Інший вже встигне подумати, сказати і зробити, тільки не Петро. Він і на слова був тяжкий. Зате Петро відчував глибоко, переживав ще глибше, і про порухи його душі свідчили хіба руки, що безперестанку стулялись, розтулялись, наче хотіли втримати щось відоме його серцю.
Говорити про камінь, що пішов нині з двору, вони навіть не починали.І думати про це було страшно. Бо той камінь обіймав мертвий дідич, і лише свячена вода допомогла відірвати пана Олександера від каменя, чи камінь від нього. Яношик про се не знав. Пан Миколай сам казав менше про це говорити. Петрові було лячно йти з двору, куди він прийшов малим хлопцем. Тільки тут чувся безпечно. Попри все, що сталося.
Вони сиділи й мовчали, стежили, як повільно надходить вечір.Інші люди довершували денні справи, поралися коло худоби; хтось вертався додому, а хтось їхав на ніч, щоби вдень не терпіти від спеки…Досить того, що обидва слуги розуміли, що вони живуть в іншому світі, й час тут інший, і над ними один-єдиний клапоть чистого неба, який ще не захопили крони дерев.
— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі, хто їх видів, Осипе? — раптом спитав Петро.
— Моя Настя. Малою загубилась у лісі.І стріла там пані, дуже гарну, і та сказала, аби далі вона не йшла, бо там болото. Взяла Настю за руку і вивела на стежку, сказавши, як треба йти. Дивно не се, що дитину хтось порятував, а звідки в таких нетрях взялася пані, вбрана як крульова…
— Байки розказує твоя Настя, — буркнув Петро, але чомусь відразу повірив.
— Там, де нібито було болото, чулися музика, співи. Настя вірить, наче в неї дар від того, що пані тримала її за руку. А якби хто з’їв або випив їхньої страви, той уже не захотів би вертатися до людей, а мусив би там служити. Ну, бра, нам до цього не звикати. Кожен комусь служить на сім світі.
— То правда, — згодився Петро. — Але як служба скінчиться, тоді що?
— Певно, вмирає, або я знаю…
— Мусить щось з того мати, — твердо мовив Петро, і на хвилю перед його очима постав гарний дім зі стайнею для худоби, чисто виполеними грядками, садком з пасікою, дім, який він хотів мати, але ніколи не мав. Може, послухати Яношика і піти до нього на службу? І тут же відігнав від себе лукаву думку. Має трохи наскладано — доста. Сорок літ прожив Петро на світі й знав добре, що багатство дістається не працею, а розбоєм, грабунком. Або у спадок.
ТРИ СНИ, ЩО ЇХ БАЧИЛИ ТІЄЇ НОЧІ В ЖУРАВНО
СОН МАЕСТРО ЯКОВА
Маестро Яків, що видавав себе за флорентійця, насправді замолоду провів у Флоренції лише два роки в науці, й утік через п'яну бійку, котра закінчилася вбивством, аж до Сілезії, а потім через гори, у цей варварський край. Тепер він був самітний, старий, і терпів на дихавицю, характерну недугу різьбярів та каменярів, але попри те не вступався з робітні допізна. Не мав великої слави, був чужорідним насінням на розлогому полі, де по-іншому бились, любились, сіяли і зажинали. Аби не розчинитись у незнайомому світі, дотримувався він лише одних канонів різьбярства, що їх затямив за роки учнівства, й не визнавав жодних нових віянь. Тобто мав опору й захист від усякого баламутства. Через те учні в нього довго не тримались, а, пізнавши основи, йшли до Вольфа в Жидачів. Через те й у самого маестро зачаїлася образа на увесь світ, що було немудро з його боку. Бо якщо світ не оцінив його постійність, то і він не розумів, що у світа є чому повчитися.