Чоловік розвернувся і пішов у протилежний бік, туди, де мало заходити сонце, де чорнів на обрії безконечний ліс. Він зрозумів, що втомився від людей. І не хоче їх бачити. Знав також, що чорні вершники на чорних конях, стіна вогню, й несамовито сумна музика більше не стерегтимуть його.
Село. Весілля
Хлопець йшов дном яру, де вже сизіли ягоди терну, провісники перших заморозків, на плодах шипшини зелень статечно переходила в жовтизну, довгі пасма висохлої трави мішались з темнозеленими твердими стеблами кропиви, сірі лопухи приховували ледь помітний струмочок. Усе було майже дозріле, усе перебувало на межі, переступивши яку можна говорити про виконання призначення, і спокійно віддатись сну, після чого прокидаються або ні.Залежно від того, ким ти є: травою, деревом, метеликом чи кротом. Сонце щедро освітлювало дно зовсім неглибокого яру і стежку, що провадила ним.
Дорогу хлопцеві перетнув кущ дикого бозу, щедро всипаного кетягами ягід. Він взявся за нього рукою, і долоня забарвилася чорнильним соком. Це нагадало про науку, яку Матвій відбував упродовж кількох років далеко від дому. Він глибоко зітхнув і тут почув музику. Вона увірвалося в його вуха, ніздрі, рот, очі — й він аж захитався. Усе тіло охопила млість. Та музика чимось нагадувала оту. Тільки була більш земна, веселіша. Матвій з розпачем подумав, що це омана, що це йому причувається. Заплющив очі, щоб додати цьому несподіваному явищу більше ілюзорності, і стояв так якийсь час, а коло нього роїлися оси й джмелі, що він їх потривожив, ступивши в солодку й пахучу тінь дикого бозу. Він уявив собі обличчя музикантів, на яких як і тоді не відображався настрій музики, ніби сопілка й скрипка грали самі, забираючи в них не лише голос і дихання, а й душу: бліді, довговиді з темним волоссям, що спадало на плечі.Такими, як тоді вночі. Тільки тепер темрява була створена ним самим, з червонуватими відблисками.
Потім розплющив очі.Музика пливла над яром, відчайдушна, дзвінка, дика, то наближаючись, то віддаляючись. Матвій кинувся догори, просто між два кущі терну, не почуваючи болю від колючок, що роздирали йому лице й руки, так боявся, щоб музика не втекла, ніби це справді від нього залежало. У своїх мандрах він дійшов до краю, і йому нарешті мав бути поданий знак, бо досі він просто ходив, дивився, слухав, але люди нічого не знали, справді не знали. За цей час він збагнув, які всі люди йому чужі, як важко до них озватись. Як важко бути таким, яким він був раніше. Та якби він зустрів себе колишнього, то не впізнав би, бігме, не впізнав.
Нарешті Матвій вибрався нагору. Сонце спершу осліпило, бо став супроти нього. Але потім розгледів процесію, що прямувала туди, де із зеленого шумовиння виринала верхівка церкви, вкритої гонтою. Щось барвисте, веселе, однак музика линула не звідти, а з-поза короткої сріблястої нивки жита. Білі клапті хмар швидко пливли
глибоким синім небом. Угорі був вітер. А музиканти були за нивкою. Матвій помахав їм рукою, але ті навіть не повернули голів. Не вагаючись, хлопець кинувся їм навперейми, через жито, але дорогу йому заступив житній вовк, здоровенний, з трохи скошеними жовтими очима. Не загарчав, не вищирив зуби, лише загородив дорогу могутніми грудьми. Матвій кинувся вздовж нивки, і наздогнав музикантів вже на дорозі, коли ті вийшли навперейми процесії. То було хлопське весілля. Молодий їхав по молоду, аби з нею повінчатися. Але без музики. Отож люди зупинились і слухали гру музикантів, як слухають вітер, що виривається з гір в долину. Доки вони стояли, Матвій рухався, але сонце било по очах дружбів, і вони не бачили високого хлопця із закривавленою на грудях сорочкою.
Музикантів було не троє, а двоє, але Матвій їх упізнав по блідому виду. Той. що зі скрипкою, кивнув, а другий відняв сопілку від уст і сказав Матвієві:
— Бери бубон, будем грати на весіллі. Що то за весілля без музики.
І відчепив від пояса невеликий бубон, завбільшки з решето. Матвій не встиг отямитись, як уже опинився разом з музикантами попереду весільної процесії, і бив у бубон подряпаними терном пальцями, ляскав долонею, відбиваючи такт. Той, що був з сопілкою, накинув йому на плечі латаний кунтуш з повідриваними гудзиками, і це перемінило хлопця на щось більш людське. Він ще послинив руку, пригладив розкустране волосся.І от вони забрали молоду й повели її до церкви вінчатись, але до церкви, звісно, не увійшли. Музиканти стояли осторонь; перешіптуючись між собою, позирали на Матвія. А той сперся на липу й крутив бубон у руках. Було йому трохи не по собі.У голові почало розвиднюватись, правда, повільно і несміло, як то буває пізньої осені, коли туман особливо густий. Спочатку він здивувався, що тут робить. Навіть згадав батька: ото б він розсердився, якби його побачив з бубном на чужому весіллі.Поки йшло вінчання, він мав час також ліпше придивитись до музикантів. Не мали сріблом шитої одежі, але були схожі на тих, хоч тепер Матвій не зовсім був певний. Більше нагадували пастухів своїми обвітреними лицями. А може й були колись пастухами, доки світ не перевернувся для них з ніг на голову.