У спині кололо, горло спеклося, і він підставив долоню, щоб напитися дощівки. Від холодної води кинуло в дрож, його тремтіння передалося хаті, а Докія відклала веретено і вийшла.
Матвій дав себе завести до хати й посадити коло столу. Відтак з нього стягли мокру сорочку й штани, завинули плечі веретою, влили в рот якоїсь теплої страви. То була жінка. Вона щось говорила, але у хлопця у вухах стояв шум, і він не міг нічого розібрати, може, вона говорила своєю, а не його, мовою.
Докія спитала, як його звати, і куди він йде, та невдовзі зрозуміла, що хлопець недужий, виснажений, і, може, навіть німий. Вона не могла собі уявити, де той блукав досі, але розуміла, що хлопець дійшов у чомусь краю, й не годен йти далі. Ще коли завивала його веретою, побачила на сорочці, там, де серце, засохлу кров, і се її дуже збентежило. Вона розпалила в печі, поклала хлопця на припічну, накривши поверх верети кожухом, а потім кинула в горнець сухих ягід дикого бозу, патичків малини й липового цвіту.
Матвій відчував під плечима тепло, і не мав сили перевернутись на бік. У хаті споночіло, лише відсвіт вогню блукав по чорній задимленій стелі.А далі прийшов глибокий цілющий сон. Вогонь поволі згас, і жінка полізла на піч. Як подумати, нічого незвичайного не сталося. Їй нераз доводилось рятувати подорожніх, часом поранених. Дехто обіцяв повернутися й віддячити їй сторицею, і спершу вона чекала: ось мине зима, весна, літо, а там уже й осінь. Однак усі пори року залишались для неї порожніми. Ніхто не повертався.
Але цей хлопець був інший. Вона не була певна, що він затримається в неї.Може, завтра вона прокинеться, і він розтане, як дим, відігрівшись, бо від цього зілля дістаєш велику силу. Вона ще вкинула туди дрібку меду й грудочку масла. Те, що нендзний, босий, пусте. Але сорочка з доброго полотна, хоч брудна й подерта. Десь напали розбишаки і обібрали. Таке буває. Життя, однак, лишилося при ньому. Тільки погляд його непокоїв — у ньому світилась несамовитість. Може, він сам розбишака, готовий на все, що втік з темниці? Для таких люди — не люди, Бог — не Бог. Що буде, як його знайдуть в неї в хаті? Якусь мить Докія міркувала, як звичайнісінька собі жінка, бо все вказувало на звичайну історію чи то пограбування, чи втечі.Та наступної миті вона вже думала по-іншому, згідно до своєї справжньої сутності — безстрашної, сильної, гордої. До неї прийшов хтось такий самий безмежно самотній, як вона, і немає значення, коли він піде і куди. Він завжди буде з нею, бо їх єднає щось спільне.
З-під припічка виліз хатник і заходився поратись в хаті.Вона відчула його напруження, а далі страх, що чорним волохатим клубком котився з кутка в куток. Хатник шкрябнув нігтем по порожньому горщику й завмер прислухаючись. Озвався дощ за вікном, ніби чекаючи слушної нагоди. Попереду була довга-предовга ніч. Не всім судилось пережити цю ніч: не всім звірятам і людям. Тієї ночі осиротів колишній пахолок пана Домницького, Івась, хоч доля його визначилась раніше, ще тоді, коли він наповнився дивовижним зеленим світлом. Тиша настала після ночі, наповненої хрипінням вмираючого батька, що застудив собі легені перед першою пречистою, і хлопчик відчув полегкість. Сестра Маруся ще тільки розкривала рота, щоб заголосити і плачем збудити малих, але він приклав палець до вуст. Тишу треба було втримати ще хоч на мить. За цю мить він уже все вирішив. Сестра була вже віддана і жила без свекрухи. Вона забере до себе менших братика й сестричку. Але Івась був уже великий і мав іти знову на службу чи в науку до когось. Ніхто не знав, що хвороба батька лише затримала його від вирішального кроку. Через дев’ять днів він вирушив до Чорного лісу, з одною переміною сорочки, хлібом у торбі й кількома грошами, що дала сестра, не знаючи, куди насправді він прямує.Він минув крайню хату, бо світило сонце, і кущ шипшини з червоними ягодами сказав йому: «Не йди туди. Ти ще здибаєшся з тим, хто там є.»
Власне, саме тоді приблудний Матвій ходив з Докією по яру, збираючи хмиз. Він вже майже одужав, але ніяк не міг зважитися піти назустріч зимі.Та й ця, не така вже й молода жінка, чимось приворожила його. У ній була така сама глибина відчаю, як у нього. А може, справа була в доброзичливості, милосерді, від яких він відвик, хоча раніше, в домі батька, не потребував їх аніскілечки. Йому подобалося також, як вона дивилася на нього, як торкалася, приміряючи сорочку з грубого полотна, яку пошила власними руками. Був би він старшим, досвідченішим, то скористався б цієї довіри, або пішов би геть, вважаючи Докію чарівницею. Як ті, що приходили до крайньої хати.