На підлозі лежав товстий шал рилюки, поцяткований занесеним восени листям. Жодних речей не залишилось, навіть важких масивних лав. Утім, при світлі свічки важко було все роздивитись докладно. Зате тут було сухо, а блукати під холодним весняним дощем ніхто не хотів, навіть якби дім виявився недобрим для християнина місцем. Вони обійшли усі чотири покої, не знайшовши нічого підозрілого, а коли, повернувшись до сіней, зауважили дверці до пивниці, Миколай сказав голосно:
— Не треба. Завтра подивимось.
І щось йому аж стислось в грудях. Він розпорядився позаводити коней до стайні, наказав вартувати усю ніч по черзі, не запалювати вогню, аби не привертати до себе уваги, а слабке світло свічки не могло проникнути через все ще міцну огорожу. Наспіх перекусивши, полягали спати.І аж тоді оселя почала озиватись. Спершу тужним скрипінням дірявої гонти, гойданням крокв на невеликій сторожовій вежі, далі шерехом мишей і монотонним цяпанням води, під яке так добре засинати.
…Миколай прокинувся від світла й подумав, що вже настав ранок, і хотів подякувати Господові за щасливо пережиту ніч, коли дотямив, що у сусідньому покої горить яскраве світло, а Лукаша немає поруч. Подумав, що тому не спалося і він вирішив почитати одну з книжечок, котрі завше возив з собою. Але нащо палити стільки свічок, коли хтось міг помітити з дороги? Та й свічки призначались для монастиря. Миколай встав і пішов до привідчинених дверей. Жодна свічка не горіла, однак покій був освітлений яскраво як удень, а посередині стояв Лукаш і кланявся, кивав головою, схожий на танцюючого журавля.
«Матко боска!» — подумав Миколай і рушив до Лукаша, але перечепився об щось і впав. Йому здалося, напевно що здалося, ніби впав він не на брудну закурену підлогу, а на м’який килим, що пахнув квітами.
— Який ти незграбний, брате, — скривився Лукаш, подаючи йому руку.
Миколай хотів розкрити рота, щоб щось спитати, але Лукаш приклав палець до вуст:
— Тихо! Ходімо, я тебе познайомлю з маршалком двору князя.
І закрутив головою, щось визираючи в обдертих, давно небілених закутках, заснованих павутинням. Тоді Миколай зрозумів, що бідаці щось наснилося, і він тихо взяв його за рукав:
— Добре, добре…Але прошу вашмосць на пару слів.
Лукаш кивнув і дав вивести себе з покою, не перестаючи кланятись.
— Там такі чудові пані, - прошепотів він. — Диви, одна подарувала мені стяжку!
Він витяг з-за пазухи зелену шовкову стрічку, яка запахла травою так, що в Миколая аж закрутило в носі.
— Видно, я їй сподобався! — і Лукаш засміявся дитячим сміхом.
— Еге ж, Лукаше. Ти у нас вдовець, вільний чоловік, — підтакнув Миколай,і тут помітив, що від приятеля аж пашить жаром.
— То що ти хотів мені сказати, Миколаю? Як ти думаєш, мені можна запросити ту пані до танцю?
— Тобі се сниться! — відрубав Миколай, чіпко тримаючи Лукаша за лікоть. — Лягай, я тебе вкрию, і накажу слугам загріти вина. Ти, либонь, застудився, чоловіче.
— Дурний ти, Миколаю! Я здоровий!
І враз щось згадав:
— Ну, звісно! Тобі треба вмитись!
— Що?
— Не переживай. Вернемось і тобі подадуть роси вмити очі.
— Пощо?
— Щоб ти прозрів брате! Прозрів!
— Тьху на тебе! — сплюнув Миколай.
Одна половина його душі вважала це гарячковою маячнею, а інша прагнула зазнати тієї розкоші, що була за порогом, бодай раз у житті діткнутися чогось незвичайного, переступити через межу в той світ, куди, як він чув, невільно входити смерті, старості та іншій бридоті.Але він згадав, як з пивниці Домницького тягнулись хижі пагони, що живилися кров’ю людського серця, і покликав слуг. А по тому згасло світло й настала темрява. Почувся тупіт і прибігли слуги.
— Тебе мордує злий дух, — суворо мовив Миколай. — Ми негайно їдемо звідси.
По лиці Лукаша покотились великі, як горох, сльози.
Болота. Ніч
Небезпечно було залишатися в покинутому домі, де дух чоловіка міг зазнати страшної наруги, але і втеча серед ночі була так само нерозумним вчинком. Падав дощ, земля розмокла, і подорожні, майже прочани, яким, дійсно, не пасувало ночувати в нечистому місці, спершу не були готові їхати вночі. Розраховували невдовзі знайти інше пристановище в пристойному шляхетському домі, а не на те, щоб їх вчепився блуд. Та й були не так далеко від дому. Мали бути на місці наступного дня по обіді.
Однак усе виявилося іншим. Тривожачись за Лукаша, не знати, за що більше — за його зачаровану душу чи за гарячку, що охопила вутле немолоде тіло — Миколай наказав негайно вирушати. На лихо падав той дощ, що починається надвечір і не припиняється до ранку. Якби вони їхали до Львова, то дорога була б ширша, але, шукаючи Лукашевого родича, поїхали вузьким путівцем. У темряві під копитами коней усі дороги виглядали однаково. Слугам Миколай наказав не поспішати, щоб не застряг візок. Головне було доправити Лукаша в безпечне місце, який наразі покірно сів на коня і непогано тримався у сідлі, тільки продовжував плакати як дитина за схованою забавкою. Але з першими променями сонця це минеться. Миколай сподівався, що їхня пригода стане колись темою для довгих розмов, якщо Лукаш, звісно, пам’ятатиме про свою стрічу з духами в порожньому домі. А отець Григорій дасть їм пораду, як чинити далі.