— Усе, — схлипуючи, мовив отрок Тимофій.І більше нічого з нього не вдалося витягти.
Отець Теофіль негайно пішов до настоятеля.
— Ну, — сказав той, — не знаю. Ти знаєш, який наш брат Серафим. Може розгніватись. Аби замовникам сподобалось.
— Можна подивитись і без нього, — запропонував хитрий Теофіль. — Уночі. Не дай, Боже, піде лиха слава. Отрок скаже щось родичам.
— Ну… — неохоче мовив отець Даниїл. — Підглядати се гріх.
— А порушувати канон ще більший!
— Так-так.
Утім, приглянувшись до Тимофія на вечірні, настоятель помітив, як помарнів отрок. Ніколи не був кріпкий тілом. Треба було щось робити. Раделичі були найближчі до монастиря, і ченці мали з цим селом спільні інтереси. Спадок хлопця, і чималий, повинен був перейти до монастиря після зложення ним чернечого обіту. А се добрий шмат поля і млин. Смерть його могла кинути тінь на святу обитель, а отця Даниїла неспроста вибрали настоятелем. Той тямив на господарці й правив кораблем серед боліт впевненою рукою. Що ж до приблудного Михайла, то той твердив, що є шляхтичем, і те саме сказав отець Григорій, бо знав його батьків. Але на збереженні таємниці, наголосив він, залежало життя хлопця. Отця Даниїла могли ввести в оману блідий вид хлопця й невинний погляд. Ні, той не міг бути вбивцею чи злодієм. Радше, заважав комусь отримати спадок. Або просто слабий на голову. З таких виходять блаженні та мученики. Правда, отець Даниїл не уявляв, що то таке мати в обителі блаженного.
А відтак вночі, коли братія поснула, і отець Серафим покинув майстерню, настоятель з отцем Теофілем пішли, щоб зрозуміти, що мав на увазі молодий послушник. Взяли по свічці й тихенько відчинили двері.Намальовані образи були повернуті до стіни й у такому положенні сохли перш, ніж потрапити у храми грецького обряду. Деякі стояли навіть на підлозі, але се їм не вадили, бо були ще не посвячені.Теофіль покрутив носом, бо пахло не так солодко, як у церкві.Майстерня Серафима завжди відштовхувала його своєю алхімією, а сам він здавався чаклуном. Хоч, звісно, того не могло бути! Тому, зложивши руки на грудях, залишився чекати, поки сам настоятель не прийме удар на себе.
Отець Даниїл глянув на образи, що здебільшого зображали Богородицю, святу Параскеву П’ятницю та Варвару-великомученицю. Усі вони були на одну твар: білолиці з жовтим, аж вогненним волоссям. Хіба вбрані по-різному, а Мати Божа усюди ще й без Ісуса. З Ісусом цінується більше, зауважив механічно настоятель. Це все начебто не порушувало канонів. На перший погляд. Але на образах не було ні Вифлеємської печери, ні храмів Божих, ні знарядь катувань. Лише дерева, квіти, пташки та звірята. Усе це було таке гарне, що аж вводило в гріх, нагадуючи про розкоші весни й літа. Отець Даниїл забув про брата Теофіля й аж підскочив, коли той пошепки спитав:
— А се що за музики? Отам, коло святої Параскеви?
За каноном божественні особи перевищували зростом людей. Таким чином ікона вказувала простому чоловіку на його місце. Правда, у римських костелах з’являлись інші образи, де божественні особи й звичайні люди відрізнялись лише святістю постави й німбом, але в церквах грецького обряду дотримувались традицій. І отець Серафим не посмів би відступити. На задньому тлі обазу стежкою йшло троє музикантів, весело награючи на скрипці, сопілці та бубні.
— А се вже недобре, — мовив отець настоятель. — Се вже зле. Параскеві П’ятниці музика ні до чого. У п’ятницю вмер на хресті Спаситель.
Оглянувши усі образи, отець Даниїл зауважив, що на свіжіших відступ від канону був більший. Тенденція поглиблювалась.І цього не слід було забувати.