— Зроби щось! Збуди його!
А в самого серденько зробилося, як грудка льоду й застигло від жаху. Чоловік-олень просунув голову в отвір й сказав розважливо:
— Я не оживляю мертвих. Не маю на се права.
— Він не мертвий! — заголосив Івась, б’ючи кулачками непорушне скорцюблене тіло. Він не уявляв, як житиме далі без Боніфація, що робитиме без нього.
Боніфацій чхнув раз, другий, а тоді докірливо пробурчав:
— Мені такий гарний сон снився. Ніби я був серед янголів.
— Видиш, — так само з докором зауважив чоловік-олень, — він уже вмер, і там йому було добре. Навіщо було вертати чоловіка з такого гарного місця?
— Він спав, — з притиском мовив Івась, розтираючи сльози по брудних щоках. — А не вмер.
— Яка різниця? Вилазь, старий, весна надворі…
З великими труднощами Івасик витягнув Боніфація на світ Божий і побачив, що за зиму в того виросла велика борода.
— Який ти смішний! — пирснув хлопець.
— Мало того, що не дав сон додивитись, ще й смієшся з мене!
— Не з тебе, а з твоєї бороди!
Боніфацій провів долонею по підборідді й зачепився за щось розкустране й колюче.
— Ого! Як православний піп! Де моя бритва?
Чоловік-олень порався коло невеликого багаття, варячи в ньому якесь пійло; в суміші запахів перед вела живиця. Він витяг з кишені крем’яного ножа й кинув Боніфацію, пробурчавши:
— У ангелів ти, напевно, голився б золотою бритвою!
— Та годі тобі, - примирливо мовив Івасик, підставляючи бліде личко сонцю. Хотілось, щоб воно було теплішим, та що вдієш…У голові все переплуталось: зима і весна, со і дійсність.І почував він себе якось дивно, ніби сам перемінився.Івасик навіть мазнув рукою по підборідді, чи не виросла в нього така сама борода, як у Боніфація. Тоді глянув на ноги: ні ніби стали довші, бо з холошів штанів стирчали голі литки, а руки вилізали з рукавів, і від того ставало ще зимніше.
Боніфацій відчикрижив бороду, зітхнув, помітивши сиві волосини, й мовив до Івася:
— Як ти виріс за одну ніч!
— Пийте!
І чоловік-олень подав йому дерев’яну чашу з темним пійлом. Спершу старшому, тоді малому. Ті охоче випили і за хвилю чоловік-олень повідомив удавано-байдуже:
— Ви проспали цілу зиму.
— Хіба? — витріщився Боніфацій. — Не бреши, рогатий!
Той зі злості аж потемнів на виду:
— То ви, людиська, брешете, в ми, що живемо під землею, а дехто ще й літає в повітрі, не брешемо!
— В повітрі літає, хто? — похопився Боніфацій, але чоловік-олень повернувся до них спиною.
— Перепрошую, — мовив Івасик. — Він ще…не розуміє, куди потрапив.
Чоловік-олень зміряв його з ніг до голови зацікавленим поглядом.
— Розумієш, Боніфацій колись літав. Зробив собі крила.
— Намалював, — буркнув Боніфацій.
— Ну, й що з того?
— Візьмемо його з собою до князя і княгині! — випалив Івасик. — Він не може жити з людьми.
— А хто може з ними жити? — гнівно мовив чоловік-олень і з рогів його посипались трохи прив’ялі квітки.
— Я без нього не піду!
— Нехай дякує, що не відібрав крила у орла, а намалював, і нехай дякує, що поховав брата нашого, хатника, і за те, що не потривожив житнього вовка. А за дурні слова доведеться втяти йому язик.
— Він жартує, - засміявся хлопець, плескаючи Боніфація по плечі, а той поцікавився:
— Якого ще житнього вовка?
Під землею
Івась уже знав, що вони мандруватимуть під землею, оскільки не літають в повітрі.По землі йти і небезпечно, і довго, дуже довго. А князь і княгиня не люблять, коли спізнюються.
Вирушили вони чомусь уночі.Чоловік-олень лагодив курені, підправляв щось, аби не сидіти без діла, з усміхом позираючи на Боніфація, який ніяк не міг дотямити, що проспав усеньку зиму в барлозі ведмедя. Власне, на думку чоловіка-оленя, нічого дивного в цьому не було: що ж іще робити взимку?
Вони увійшли в один з отворів, затулений густою яличкою, спершу поповзли, а невдовзі Івась зміг уже випростатись. Він не уявляв, що в землі може бути стільки дірок, себто підземних доріг, куди вільно міг пройти кінь, але візок, напевно, ні.Згори сипалась суха глина і стирчало коріння, але стіни підземелля були рівні, як обтесані, а долівка гладенька. Хід весь час розгалужувався, і без провідника вони з Боніфацієм могли б заблукати. Йшли вниз, десь дзюркотіла вода, але звідкись допливало свіже повітря, тому дихати було легко. Про те, що вони йдуть без світла, і все бачать, ні хлопець, ні Боніфацій не замислювались; ця думка не з’явилась у них жодного разу. Вони були тут не самі.Чули якісь голоси, чоловік-олень вигукував вітання невидимим істотам, які йшли іншими ходами. Але намагався з ніким не зустрічатись, побоюючись, щоб люди, яких він веде, не виявились негречними. Втомився від них, хотів нарешті спекатись отих людських істот. Простіше було б їх убити, аби вони не повернулись до людей, й не наплели різних нісенітниць. Але вбивати чоловік-олень не мав права. Майже був певний, що старий не прокинеться, але не врахував, що малий виявиться таким сильним, що поверне того до життя. Серце в Боніфація було як у старого пня. Він би й так помер. А малий умів читати думки. От кого б варто було убити. Правда, знаючи про це, тепер чоловік-олень тримав свої думки подалі, хоча й не був певний, що малий не зуміє відчинити і цю потаємну комірку. А може, вже й відкрив, але прикидається.