«Ні, - думав Боніфацій, — се людський світ схожий на цей, а не навпаки». Наслухався розповідей про давні часи, коли сюди прийшли дикі людські істоти. Як вони тремтіли в печері, загородивши вхід до печери хмизом, відганяли вночі звірину. Були такі беззахисні, що духи їх не уникали, дозволяли себе бачити, навіть торкатись. Люди навчились від них багато чого, а потім вийшли з печери, зійшли в діл і стрілись з іншими людьми, що жили на березі ріки. Боніфацієві неважко було здогадатись, що сталося далі. Він усвідомив хід людської історії як низку безперервних злочинів, хитрощів, підступу, на які перетворились жарти й пустощі земних, повітряних та водних, їхні щасливі невинні забави. Усе перевернулось з ніг на голову. «Матко боска!» — вжахнувся Боніфацій у простоті свого розуму та розуміння.
Івась жадібно вбирав очима світ, що вже став його, бо розум дитини не так зіпсутий людськими законами і вона слухається того, що першим спаде на думку. Перше, що спало на думку Івасеві, це сісти на такого чорного коня, вже самому, а не не вдвох з Боніфацієм, як бранці князя і його гостинець княгині, а сісти вільним лицарем і облетіти увесь світ.
Наче на підтвердження його мрії, настала раптом тиша і з печери вийшли прекрасні панни, а за ними чудові лицарі — діти князя й княгині від простих смертних, але без жалю в серці, без тягара людських пристрастей. Славні лицарі й прекрасні дами, чиї тіла не знали бажань плоті, і які сміялись над ними, зваблюючи людей, і гинули в битвах, а не від хвороб, проживши тисячі й тисячі років. Вони зійшлись докупи, аби стрітись з батьком і матір’ю, розповісти їм про себе, отримати їхні любов та благословення. А за ними вийшли з печери князь і княгиня, чия ніч тривала стільки, скільки вони собі зичили.
Отоді настав час прокинутись трьом музикантам, і, глянувши на княгиню, що стояла, опираючись на руку князя, Матвій відчув, що був лише забавкою в її руках, однак бути забавкою княгині устократ краще, ніж бути найбільшим володарем на землі. У волоссі його стирчали травинки, лице розмальоване ряскою, але це не мало жодного значення. Чорний і білий музиканти виступили наперед, дивлячись на князя й княгиню з надією і тривогою.
— Так, — мовив князь, — ви відтепер вільні. Я знайшов вам заміну. Мені шкода, що третій з вас не дочекався свого звільнення, але вам потоваришив ось цей хлопчина…
— Не так, — нахмурилась княгиня, — се я мала говорити!
Князь лиш посміхнувся і всі посміхнулись слідом за ним.
— Лицарю мій, — мовила княгиня до Матвія, — ти знаєш, чого ти тут?
— Бо кохаю тебе, моя пані, - відказав Матвій і був такий кумедний, що навіть перелітки затряслись від сміху.
— Ні, - сказала суворо княгиня. — Твій дідо зрубав моє дерево. І за це його рід несе покуту. Ти можеш піти звідси, але твій син і син твого сина нестимуть її. Твій земний син…
І вона так глянула, що Матвій усе зрозумів.
— Візьми мене на службу, княгине. Мені немає місця серед людей.
— Це твоєму сумлінню нема місця. Але, як хочеш мені служити, то нехай. Де твоє серце?
— В озері Обшир.
— Нехай лишається там до кінця твоєї служби. А вам, мої любі слуги, повернеться все, що ви мені віддали.
Обидва музиканти вклонились, сіли на коней, і тільки вітер зашумів за ними.
— Одного музиканта тобі мало, княгине, — зауважив князь. — Я привіз ще двох.
Плющ миттю відпустив Боніфація й Івася і ті опинились в центрі уваги. «А я чим завинив?» — подумав Боніфацій і скривився, згадавши безліч гріхів, котрими з роками обростає кожен чоловік.
— Ти служитимеш не за провини, — пояснив князь, відчитавши його думки. — Хочеш літати?
Боніфацій закивав щосили. І раптом упізнав Матвія: «Диви, і панич тут.» Очі колишнього маршалка прозріли разом із його розумом, і все, починаючи з того фатального ранку, коли зник хлопець і аж до сьогоднішньої ночі він зумів пов’язати, і не тільки зв’язати докупи обидва кінці, а й зрозуміти, що саме Матвієві, його батькові й дідові мусить дякувати за свою фортуну.
— Будеш літати, як літав нині й грати на бубні.
Боніфацію було все одно: бубон то й бубон. Він знав, що потрафить зіграти й на бубні. Й полегшено зітхнув, коли увага перемістилася на Івася.